Раптом низькі вогкі хмари на трохи вже посутенілому небі розступилися, і згори на землю впав багряний промінь, широкий і яскравий.
– Так, зрозуміло. Дякую, – тепер Спартак заговорив спокійніше, без надривної напруги: – Отож двічі спустившись у це пекло, я збожеволів, звісно. Не міг не збожеволіти, ви розумієте… бо подвійного сходження в пекло не витримав би ніхто з людей! Данте один раз спускався до вас. А я двічі. Та й я ж не Данте, я всього лише маленький хлопчик з київського Подолу, куди вже мені!.. Однак можете не сумніватися, що мої слова неодмінно дійдуть до людей, і вони згадають Куренівську трагедію та її жертв! ПРИСЯГАЮСЯ пам’яттю про вас, що не дам забути живим, не дам нізащо… Ну, а тепер вибачайте, мені час вертатися до інституту. Але слово я звик тримати, ви це можете бачити… себто, прочитати на попелі чернеток. А рукописи – вони не горять, ви ж знаєте… Все, тепер можете спати спокійно.
Щойно він замовк, як вітер остаточно вщух, а просвіт у вогких хмарах розширився, від чого вологе повітря і все довкілля набуло криваво-багряного відтінку. Тоді Спартак мовчки кивнув убік зарослого деревами місця, де невидимі мерці продовжували уважно вивчати його опус, потім кинув побіжний погляд на бронзову менору і широким кроком рушив у напрямі тролейбусної зупинки, що знаходилася на Дорогожицькій вулиці.
VIP-зала, кафе «Смак», Рівне, середина травня 1992 року
– Ну, Бідо-о-осику-у-у!..
– Чого тобі?
Вони дивилися один на одного абсолютно по-різному: Бідосик поглядав на Курлику трохи роздратовано, водночас в погляді маціпусіньких, схожих на лукаві шпаринки оченятках Курлики не відчувалося найменшого відторгнення і навіть роздратування. Нарешті після тривалої паузи останній мовив благально:
– Ну, Бідо-о-осику-у-у, ну розкажи ще про «будку гласності»!..
– Та я уже розказував, розказував… Стільки понарозказував, що…
– А я ще хо-о-очу-у-у!.. – плаксиво, якось зовсім по-жіночому затягнув Курлика. Його товариша аж перекосило від такого, й він мовив роздратовано:
– Ну, Бідо-о-осику-у-у!.. Сьогодні чий день народження – твій чи мій усе ж таки?.. Давай-давай, зізнавайся!..
– А ми не на допиті, між іншим, щоб я тобі зізнавався.
– Не на допиті, кажеш?..
– Еге ж.
– То я це можу скоренько виправити. Скоренько-скоренько!..
– Та йди ти в п*зду!..
– Сам іди.
Знов замовкли.
– Ну, Бідо-о-осику-у-у!..
– Відчепися.
– Ну, това-а-аришу Бідо-о-ола-а-ах-х-х!..
– Курлико, я сказав: іди в п*зду!.. Тим паче я тобі тепер не товариш.
– Хіба?! А хто ж тоді…
– Я тобі тепер не товариш у тому сесі… Ой – у тому сенсі, звісно, що ми тепер усі різко і водночас стали панами.
– Ні, Бідосику, в нашій «конторі», як і в армії, усі й досі величають один одного «товаришами».
– Курлико!..
– Шо?..
– Ти диви мені, легше нашшот «контори» нашої!..
– А хто нас почує?!
– Ну-у-у, все ж таки… Для порядку.
Нова мовчанка. І раптом він здався:
– Гаразд, зараз розповім, як усе те сталося, ще раз.
– Ану-ну-ну!..
Перезбуджений Курлика аж підстрибнув на стільці.
– Отже, слухай. Отже, я у відрядженні, значицця… У відрядженні, так.
– Так, у відрядженні. А далі?..
– А далі?.. А далі йду я по Москві, значицця… Як у пісні зовсім…
І Бідосик заспівав, а Курлика майже одразу підхопив:
– Стоп! – раптом гримнув Курлика.
– Чого б це раптом?.. – здивувався Бідосик.
– Ти що це співаєш?!
– Ми співаємо… А що саме?..
– Який океан?! Океан який, я тебе питаю?..
– Тихий.
– А ще?!
– Слое… Соле… А-а-а!.. Га-га-га-а-а!..
– Отож-бо, що океан не «слоеный», а «соленый»! А ми з тобою!..
– Га-га-га-а-а!..
Посміялися трохи.
– Ну, то нічого, гаразд.
– Ні-і-і, негаразд… Ми з тобою вже… тойво!..
– Та той, хто пісню цю написав, і сам був… упівсвиста п’яний!
– Та ну?!
– От тобі й «та ну»!.. Тану-у-у!.. Та-а-а… ну-у-у!..
– Обґрунтуй.
– А от скажи, як можна ПРОЙТИ[16] Тихий океан, га?..
– Ногами.
– Е-е-е, ні!.. Океан – він же рідкий, якщо ногами – ти потопнеш.
– А-а-а, он воно як!..
– Отак!..
– А-а-а!.. Га-га-га-а-а!..
Посміялися.
– Ну гаразд, Бідосику, давай!.. Розповідай про «будку гласності».
– Ну, хрін з тобою!.. Отже, йду я по Москві, крокую. Раптом бачу – стоїть вона, будка ця. А коло неї люди.
15
Трохи перекручена строфа з популярної радянської пісні до кінофільму «Я крокую по Москві» (режисер – Георгій Данелія). Музику написав Андрій Петров, слова – сценарист стрічки Геннадій Шпаліков.
16
Герої діалогу не врахували, що морями й океанами не плавають, а саме «ходять» (!) моряки. Оскільки по тексту пісні згадується «біле вітрило», розгорнуте над човном, то фраза про можливість «проходження» Тихого океану, навпаки, виглядає дуже органічно.