Леонід Семенович уважно вислухав, кивнув у відповідь, а потім, ніби схаменувшись, почав нишпорити по кишенях, виймаючи пом’яті купюри.
– Щодо їжі, Антоне, то ти не думай, я тобі гроші залишу і ще вітамінів ташкентських підкину! – і він простягнув йому важелезну сумку. Як не намагався Антон Семенович відмовитися, але продукти все ж довелося взяти.
О 12:00 вся компанія завалилася в простору квартиру сім’ї Калабаліна. Дівчат вдома не виявилося, але на плиті стояла каструля свіжоприготованого борщу, а ще сковорода, повна котлет і смаженої картоплі.
– Гуляють! Нічого, до дев’ятої повернуться, тоді я познайомлю твого хлопця зі своїми дівчатами, – безтурботно пообіцяв Антон Семенович.
Вони з апетитом пообідали, потім Валерку відправили в сусідню кімнату відпочивати. А друзі дитинства лишилися на кухні, де до вечора згадували життя в дитбудинку, а також поминали Семена Опанасовича і Галину Костянтинівну. Близько 20:00 Леонід Семенович спіхом попрощався і поїхав до Москви, оскільки вранці мав летіти до Мурманська.
Щойно годинник пробив 21:00, як в під’їзді пролунали легкі дівочі кроки, двері зі скрипом відчинилися, і в передпокій увійшли дві дівчини. Одна невисока, блакитноока, з довгим кучерявим волоссям кольору стиглої пшениці, з молочною шкірою, багряним рум’янцем на всю щоку. Не красуня, але чарівна й мила… Друга, навпаки, була висока й витончена, з величезними темними мигдалеподібними очима, обрамленими довгими пухнастими віями, з коротко стриженим волоссям, чорним, немов вороняче крило. Вона нагадувала Валерці дику лань, таку ж гордовиту й незалежну, а в її східній зовнішності було щось чарівливе, привабливе й загадкове. Побачивши гостя, вона чомусь сором’язливо потупилася. Що ж до Антона Семеновича, то він вказав на блондинку і голосно мовив:
– Це Оленка – моя донька.
Потім, повернувся до племінниці:
– А це наша Гуля.
Валерка уважно подивився на дівчат і несподівано для себе бемкнув:
– А знаєте, Гулю я зустрічав раніше.
– Не може того бути! – з іронією в голосі мовив Антон Семенович.
– Але ж я пам’ятаю! Вона… – Валерка не закінчив фрази, оскільки Гуля густо почервоніла й махнувши рукою, зникла з очей. Антон Семенович пішов слідом за нею, побажавши гостеві й дочці добраніч. Отож на кухні залишилися тільки Валерка з Оленкою.
Щоб розрядити обстановку, дівчина запропонувала попити чаю, а заразом і познайомитися. Й лише за деякий час зніяковіло спробувала пояснити причину раптової втечі кузини:
– Ти не дивуйся поведінці Гулечки, вона торік поховала обох батьків.
– Як це сталося?! – сторопів Валерка.
– Вони були лікарями. Клятий Чорнобиль забрав обох, одного за одним. Гуля тільки нещодавно почала приходити до тями. До Києва вона їде, щоб продовжити навчання в аспірантурі, отож будь до неї поблажливим.
Дочка Антона Семеновича виявилася доброю, товариською і дуже нагадувала свою тезку Оленку з обгортки шоколадки, які випускалися кондитерською фабрикою ім. Бабаєва, тільки більш дорослу. З нею було весело, цікаво і затишно. Вони захоплено теревенили до першої години ночі, немов були знайомі все життя. Ймовірно, спілкувалися б і далі, але прийшов Антон Семенович і розігнав їх по кімнатах – відсипатися. Як з’ясувалося з розмови, Оленка закінчила філологічний факультет Коломенського державного педагогічного інституту. А ось де навчалася Гуля?.. У перший вечір Валерка так про це і не дізнався.
Наступного дня після щільного сніданку він разом з обома дівчатами вирушив до Третьяковки[18]. І тут Валерка вперше здивував супутниць. Річ у тім, що він, виявляється, знав безліч цікавих фактів майже про кожну картину зі знаменитого мистецького зібрання, а тому понад дві години ходив з дівчатами по галереї й докладно розповідав про кожен експонат не гірше від професійного екскурсовода. Навколо них зібрався цілий натовп туристів, які з цікавістю слухали молодого чоловіка. І коли втомлена й голодна компанія нарешті покинула музей, Гуля запитала гостя:
– Валерію, а ви дійсно закінчили тільки КПІ? Чи, можливо, паралельно навчалися іще десь?
На що той весело відповів:
– Ні, окрім політеху ніде я не вчився.
– А звідки ж тоді про все це знаєте?..
– Просто я дуже допитливий і люблю читати.
Вони пішли обідати, потім поїхали кататися в метро. Розповідали анекдоти, жартували, дуркували. Було весело. Гуля навіть дещо відтанула, і хоча вся компанія неабияк втомилася, кінець кінцем вони все одно відправилися подивитись на Старий Арбат.