– Агов, синку… А почитай-но нам щось Лесине.
– Лесине?! – здивувалася вже трохи захміліла господиня кімнати. – Що іще за Леся… та ще і в моєму домі!..
– Леся Українка! – розсміявся батько і пояснив: – Мій Назарко просто закоханий у її творчість, він… А-а-а… Нехай краще вірші почитає, ніж я розказуватиму! Почитай, Назарко, еге ж? Тебе ж та-а-ато про-о-осить…
– Та зараз, не переймайтеся.
Притримуючись за стілець, молодий чоловік підвівся, трохи відкашлявся і виразно продекламував:
По завершенні всі троє деякий час мовчали, потім Капітоліна обійняла Амоса за плечі й повторила замислено:
– Оповити, мов плющ…
– «Мов плющ, обняти», – несміливо виправив її Назар.
– Ну гаразд, нехай обняти. Я просто згадала, бо мого теж Плющем звали. Ти мого Плюща пам’ятаєш, Амосику? Він же мені халатик цей шовковий і здобув у якості трофея…
– Аякже! – охоче підтвердив батько.
– Отож я і пригадала.
Вона відвернулася й раптом попросила знов:
– А ще чогось почитати можеш?
– Із задоволенням… «Вечірня година» називається. Читати?
– Давай, синку, читай.
Молодий чоловік набрав повні легені повітря і з придихом продекламував:
Знов довго мовчали, аж поки Капітоліна наважилася спитати:
– Послухай-но, Назаре… Тобі самому на Волині бувати довелося?
– Ні. Тільки оці вірші…
– А ми з твоїм татом Волинь ту від фашистів визволяли. І з моїм Плющем також… Чи правду я кажу, Амосе?
– Так, Капочко, так, – погодився батько.
– І ще спитати дозволь… Чи ти точно на медика вивчитися хочеш?
– А-а-а… що, ви хіба не думаєте, що… – розгубився молодий чоловік.
– А може, тобі б той… на артиста вивчитися? Читаєш добре.
– Капочко, та ти що таке кажеш?! На артиста… Пхе!!! – Амос аж сіпнувся. – На артиста кожен дурень вивчитися може, але що з того?! От дохтур – я це розумію! Люди завше хворіли, хворіють і хворітимуть. Отож лікувати їх завше треба, хоч би що… І як Назарко мій на дохтура вивчиться, то матиме в житті надійний кавалок хлібу, що б там не сталося. А артист твій що?! Як людині припече, то вона й без віршів тих проживе.
– Та-а-ату-у-у!..
– Помовч, Назаре, коли старші кажуть, май повагу!
– Та я маю і до вас, і до… до тітки Капи також.
– Ну то й добре, що маєш. Отже, Капочко, ти мені хлопця з пантелику не збивай. Як ми всією сім’єю вирішили, щоб на дохтура він вивчився – то нехай вчиться, як вирішили. Бо якщо хлопцеві моєму меншому не в медицину іти, то назад до Бакоти вертатися доведеться. А у нас там, Капочко… Знаєш, скільки там у нас народу під час повоєнного голоду повмирало?! Дві третини села, вважай – отак! Бо до війни був один розумний жид, Мошком звався, який в лиху годину своїм хлібом жидівським все село нагодував, а тепер добре, що моя Аґлая раз на тиждень на колгоспних посадках, що на місці старих монастирських фільварків9, горох ночами обривала. Та ще й поталанило їй, що сторож не схопив, бо Палажку Ґирлижиху за таке саме у степи казанстанські… тьху ти – в казахстанські… А-а-а, один хрін десятку впаяли й ні на які обставини не зглянулися!..
9