Епоха сталінізму нанесла відчутного удару по статі, зокрема, по національній мужності, адже тоталітарна садомазохістська культура формувала національну чоловічу установку на ерогенну фемінізацію. За цих умов національний суб’єкт мав стати безвольним, слабким, творчомалоспроможним. В епоху соцреалізму до влади прийшли маргінали донжуанівського аморального психотипу, які фіксувалися на ерогенному потязі до авторитарного патріарха (на основі неподоланого едіпового комплексу, перверсивної мужності з латентним комплексом матері). Неприродність такої фіксації для українського суб’єкта передбачала блазнювання, імітацію, видавання себе за іншого. На основі несвідомої масової посередності й імітованого обожнювання Сталіна проявилося у літературі відчуття небезпечних перверсій, що вело національного поета до божевілля (В. Сосюра). Оскільки на зміну синам-батьковбивцям (злим блазням, за романом Достоєвського) приходять сини, які імітують батьколюбство (добрі блазні), то багато російських сталінських романів, як зазначає І. Смирнов, були «латентно гомосексуальними текстами»[1423]. Аскетичність соцреалістичної епохи приховувала гомосексуальну імперську перверсію. Перший аналіз національної мужності, яка вийшла психічно травмованою з тоталітарної культури, спробували здійснити шістдесятники, виявивши головний страх українського наївного мазохіста — бути самим собою (роман «Люди зі страху» Р. Андріяшика щодо цього особливо прикметний). Однак репресивні заходи не дали змоги повністю усвідомитися національному травмованому суб’єкту.
Епоха сталінського соцреалізму стала втіленням такої національної ситуації, коли страх переслідування був занадто сильним, а втеча до ідеалізованого об’єкта набула надмірних шизоїдних масштабів, оскільки ідеалізований материнський об’єкт став символічно спотвореним замінником: не Україна як вітальне материнське тіло, одухотворене трансцендентною мужністю (архетипним Богом-отцем), а сталінський Радянський Союз як маскулінізована патріархальна структура, що у своїй глибині приховує імперський матріархат. Як відомо, «при втечі до неасимільованого ідеалізованого об’єкта стають неминучими подальші процеси розщеплення всередині Его. Відбувається це тому, що одні частини його намагаються злитися з ідеальним об’єктом, у той час, як інші намагаються справитися з внутрішніми переслідувачами»[1424]. Тому український соцреалізм розгортався як пригнічений психоз, що проектувався через псевдоедіповість, тобто патологічну едіповість, яка обожнювала батьківські фігури Леніна і Сталіна на основі архетипної потреби монотеїзму. На цій неадекватній основі за імперського тоталітаризму гальмується розвиток національного характеру, оскільки суб’єктно-об’єктні моделі набули патологічного прояву, коли національне лібідо переносило своє архетипне державницьке бажання на ідеалізованого диктатора. Тому в епосі соцреалізму національний характер пережив себе перверсивно підкореним і залежним. У цей час сосюринське «Не можна любити народів других, якщо ти не любиш Вкраїну» сприймалося як божевільний прорив національного характеру, що одержимо прагне віднайти втрачену національно-державну істину. Отже, імперський тоталітаризм і його символічна проекція соцреалізм паразитували на національній архетипній монотеїстичній традиції, з допомогою якої міфологізувався соціальний світ. Антипсихологізм соцреалізму мав означати, що в національному світі неможливий психорозвиток незалежного характеру. Тому інтерес фокусувався не на самопізнанні, як моделював пізнання національний філософ Г. Сковорода (за логікою: пізнай самого себе і ти пізнаєш весь світ), а на химерній реальності, яка видавала бажане за дійсне. Відповідно динаміка розвитку українського суб’єкта не осмислювалася наслідком психорозвитку характеру, як це відбувається у повноцінній творчості з активізованою суб’єктністю, а відсилала до нереальних подій, які формували соцреалістичний епос.
Сталінізм виявив батьківський комплекс української інфантильної маргінальності: у «Прапороносцях» Гончара національно-державницьке бажання постало у формі спотвореного замінника, яким може стати національний тоталітаризм або фашизм на основі національної несвідомості.
Відсутність авторитетного батька на кризовій стадії психоісторії може проявлятися у творчого суб’єкта по-різному: через садоавангардистську боротьбу з класиками, зокрема з авторитетністю Шевченка, або через пошук духовної самоідентифікації — цим шляхом пішов З. Фройд. На початку самоусвідомлення він зрікся не тільки батьківського прізвища (З. Шломо), а й фемінного батька, однак у його світогляді нарощувався принцип реальності, а не принцип насолоди (як в українських романтиків), що дало йому змогу збагнути небезпеку національного батькозречення, тому Фройд віднаходить ідеального «батька» в національному релігійному світі й ідентифікує себе з духовною мужністю Мойсея. Подібним шляхом іде свідомий український суб’єкт, що проявилося у творчості П. Куліша, І. Франка, В. Винниченка, В. Стуса, які відновлювали батьківський код мужності на основі потягу до трансцендентного.