40. Гість іздалеку
Якщо пройти вулицю до північного кінця, буде річка, й управитель звів через неї прегарний дерев’яний місток. Інший кінець цього містка був якраз навпроти мого відкритого двора. Управитель чекав на мене біля того кінця.
— Вгадай, із ким ми будемо сьогодні вечеряти? — спитав він.
Я не міг того вгадати. Тоді управитель розсміявся і повів нас до їдальні. На вході стояла Санг’є Дролма в блискучому одязі й зустрічала нас.
— Оце так! — сказав я. — Я так і не став туси, а тебе, бачу, возвели в чиновники!
Вона вже підняла поли одягу, щоб стати переді мною на коліна, але я підтримав її.
— Управитель загадав мені сказати, хто буде з нами сьогодні вечеряти, — повідомив я їй.
Вона усміхнулась і прошепотіла мені на вухо:
— Паничу, не зважай на нього, адже хто не вгадає — той не обов’язково дурень, а хто вгадає — не обов’язково розумний.
О Небо! Переді мною стояв старий друг родини Мерці уповноважений Хуан Чумінь.
Його обличчя було все таким же сухорлявим, і з нього так само звисали ріденькі жовті вуса, однак очі його змінилися — вони стали набагато спокійнішими. Я так і сказав цьому гостю здалека:
— Твої очі вже не такі стомлені, як були раніше.
— Це тому, що я більше не думаю за інших, — такою щирою була його відповідь.
Я спитав у нього про командира полку Цзяна, і він повідомив мені, що той пішов воювати з червоними китайцями[142] далеко звідси й потонув там у річці.
— Але ж він, напевне, не смердів?
Хуан Чумінь витріщився на мене, адже не розумів, з якого дива я його про це питаю. Однак, зрештою, він згадав, що розмовляє з дурнем, тож розсміявся й сказав:
— На полі бою, та коли ще й спека, завжди смердить. Крім того, мертва людина — то ж таке саме падло, як собака чи корова.
Тепер нарешті господарі й гості розсілися по своїх місцях.
Я, сидячи на чільному місці, ляснув у долоні; далі Дролма, яка стояла на вході, теж ляснула в долоні, і до кімнати вервечкою увійшли служниці.
Перед кожним з нас стояла прямокутна яскраво-червона дерев’яна таця, на якій золотом були помальовані величезні квіткові бутони та дивовижної форми фрукти, що нібито росли в Індії. На кожній такій таці розташовувались китайська порцеляна та вироблені нами самими срібні столові прибори. Чарки ж були зроблені з криваво-червоного цейлонського агату. Після третьої чарки я нарешті спитав Хуана Чуміня, що він привіз цього разу. Багато років тому він привіз родині Мерці сучасну зброю і опій. А з історії відомо, що ханьці, коли приїздили в наші землі, коли нічого не привозили від себе, то мали неодмінно забрати щось у нас.
— Я привіз самого себе, — відказав Хуан Чумінь. — Я приїхав шукати притулку в панича.
Далі він відверто зауважив, що вже не міг залишатися на попередньому місці. Я спитав, чи він — червоний китаєць? Він заперечно похитав головою, а потім додав: «Однак майже родич червоних китайців».
— Китайці — всі однакові, — сказав я, — я не можу вирізнити, хто з них червоний, а хто — білий.
— Ну, то справа самих китайців, — відповів Хуан Чумінь.
— Тут для тебе знайдеться будинок, — відказав я.
Він ляснув себе по голові, і його маленькі очі заблищали, коли він сказав:
— Можливо, тут є якісь речі, що можуть стати в нагоді паничеві.
— Мені не подобається спілкуватись через посередника, — зауважив я.
— Я сьогодні ж почну вивчати вашу мову, — пообіцяв він. — Щонайбільше через півроку нам не потрібен буде перекладач, щоб розмовляти.
— А що робити з дівчатами? Я не збираюся забезпечувати тебе дівчатами.
— Я постарів.
— І не дозволяю тобі писати вірші.
— Тепер мені вже не потрібно нікого з себе вдавати.
— Це мені й не подобалось у тобі раніше. Я видаватиму тобі щомісяця по сто лянів срібла.
Тепер була його черга показати своє справжнє обличчя. Він сказав:
— Мені не потрібно твоє срібло. Хоч я й постарів, однак зможу знайти собі гроші на утримання.
Таким чином Хуан Чумінь оселився в мене. Я не питав його, чому він не поїхав шукати притулку в туси Мерці, а залишився в мене. Я вважав, що це — доволі складне питання й не хотів ставити людей в незручне становище. Тому й не спитав його.
Того дня я пішов до корчми месника. Коли я пив горілку, корчмар раптом повідомив мені, що вчора вночі повернувся його брат. Я спитав його, де перебуває вбивця зараз. Він подивився на мене, оцінюючи вираз мого обличчя. Однак я знав, що його брат перебуває зараз у цій кімнаті і його можна побачити перед піалою горілки під маленьким віконечком, якщо відсунути завісу на проході до внутрішньої кімнати.
142
Йдеться про Першу громадянську війну в Китаї (1927–1936) між Ґоміньданом на чолі з Чаном Кайші — білими і послідовниками Китайської комуністичної партії (створена 1921 р.) на чолі з Мао Цзедуном — червоними.