— Тільки погляньте, про що ми говоримо! — зауважила моя дружина.
Дивлячись на розлогий пейзаж перед очима, я відчував, що моє серце може вмістити все, тож сказав:
— Це не має значення.
Тхарна усміхнулась, показавши низку рівних білих зубів, і сказала:
— Коли повернемось, ці слова знову стануть для тебе болем.
І що за жінка — все знає!
Так, дійсно ці слова, якщо прокинутись серед ночі в кімнаті, могли викликати біль у моєму серці й поступово визріти там в отруту. Однак зараз, коли вітер штовхав по небу хмари, зсуваючи їх у купи й клубки, і прихиляв до землі безмежну трав’яну зелень, слова переставали щось важити. Ми поговорили ще багато про що, однак усе те розвіяв вітер, і воно навіть тіні не лишило в моєму серці.
Раптом Тхарна змахнула батогом і помчала назад. Вона поїхала справити потребу. Соднам Г'ялцен теж махнув батогом і під'їхав до мене. За останні роки він виріс і мав тепер міцну шию й великий кадик. Він сказав мені, дивлячись у бік:
— Я колись уб’ю цю відьму!
Брунатний одяг митаря надавав його обличчю ще більшої серйозності.
— Не хвилюйся, паничу, — продовжив він. — Якщо вона справді буде поводитись, як курва, я уб’ю її замість тебе.
— Якщо ти вб’єш мою дружину, я уб’ю тебе, — відказав я.
Він мовчав. Загалом він не дуже добирав слова, коли розмовляв із господарем. Соднам Г’ялцен був небезпечним типом. І управитель, і наставник казали, що такі люди, як він, можуть знайти застосування тільки в такого господаря, як я. А який я господар? Спитав я в них. Наставник, погладжуючи свої жовті вуса, зміряв мене з голови до ніг, покивав головою, потім похитав головою. А управитель сказав, що повторювати за іншими дуже легко. Він також додав, що господар — це не туси, тому не потрібно боятись, що господар у чомусь запідозрить зраду.
Повернулась Тхарна.
Того дня я ніби побачив туманні, але прекрасні перспективи, тому подав приклад іншим високо підняти свої батоги й помчати по долині щодуху, підганяючи своїх коней. Перед ними сполохано розліталися зграї птахів, а земля піднімалась нам назустріч, і після кожного такого підйому перед нами відкривався захоплюючий пейзаж.
Того дня я також отримав листа з китайського міста, яке називається Чунцін[143]. Лист був від мого дядька. Того разу, коли він повертався з Індії, його завданням було не тільки взяти посаг нашої родички, яка одружилась із бідним англійським бароном, але й зустріти панчен-ламу, який повертався з китайських земель[144] у Тибет. Проте майстер дорогою пішов у нірвану, тож дядько повернувся в китайські землі.
Лист від дядька був у двох примірниках — один тибетською, інший — китайською мовами. Однак зміст обома мовами був однаковий. У листі дядько пояснював, що він робить таким чином для того, щоб ніхто не зміг викривити той зміст, передаючи його мені. Йому було відомо про мій грандіозний успіх на кордоні й він знав, що я маю великі кошти, тож просив позичити йому трохи срібла. Оскільки японці повинні були ось-ось програти, то всім слід було зібратися на силі, щоб вони-таки нарешті програли і молитви великого вчителя панчен-лами здійснилися. Але всі повинні були стиснути зуби й зібратися на силі, щоб перемогти найжорстокішого монстра в цьому світі. Він також казав, що коли перемогу в війні буде отримано, він повернеться в Індію й віддасть борг усіма своїми дорогоцінними каменями. Крім того, тоді всі дядькові речі будуть належати мені, його племіннику. Він збирався переписати заповіт і замість імені нашої англійської міс вписати моє ім'я. У листі також зазначалося, що якщо племінник буде сприймати ці гроші як особистий внесок у державу, він буде дуже гордий з того і буде пишатися родиною Мерці.
Я наказав їм підготувати коней, щоб доправити срібло до міста під назвою Чунцін, як то зазначив дядько в своєму листі.
Однак наставник Хуан сказав, що не потрібно такого клопоту — адже якщо ми збираємося тривалий час займатися торгівлею, то возити туди-сюди срібло не дуже зручно, тож краще нам відкрити банкірський дім. Відтак ми відкрили в себе банкірський дім. Наставник Хуан написав якусь записку, і мої люди з тим папірцем, на якому стояла червона печатка нашого банкірського дому, поїхали до Ченду[145]. За словами наставника Хуана, мій дядько міг таким чином отримати десять тисяч срібних юанів у будь-якому місці Китаю. Згодом ми отримали від дядька листа, в якому він підтвердив, що дійсно отримав таку суму. Відтоді, коли наші люди їхали в китайські землі торгувати, вони вже не везли з собою купу срібла. Так само й люди з тих земель, коли прибували сюди, не брали з собою купу срібних юанів, а лише паперові записки тих банкірських домів, що співпрацювали з нашим банкірським домом. Наставник Хуан став начальником банкірського дому.
143
Місто центрального підпорядкування в провінції Сичуань (КНР) з 1997 р. — Чунцін. Місто виникло понад 3 тисячі років тому, протягом 1937–1945 рр. (під час китайсько-японської війни) перебувало у статусі столиці ґоміньданівської Китайської Республіки.
144
Йдеться про Тугбдена Чок'ї-Н'їму (1883–1937), Панчен-ламу IX (VI), який внаслідок протистояння з Далай-ламою XIII перебував у Китаї з 1925-го по 1937 рік.
145
З адміністративним центром провінції Сичуань (КНР) — містом Ченду, що виникло у IV ст. до н. е. пов'язані події китайської революції XX ст.: Сичуанське вересневе повстання 1911 р. Місто перебувало під владою Ґоміньдану до 27 грудня 1949 р.