Однак раптом туси Мерці надіслав людину з листом. Відтоді, як я залишив фортецю, ми не мали звісток один про одного. Лист туси Мерці був коротким: він запитував, що я роблю на кордоні. У листі-відповіді, на думку всіх, не потрібно було згадувати про майбутню поїздку в Чунцін на зустріч із дядьком, достатньо було лише повідомити про фотоапарат. Оскільки його лист був коротким, мені не було потреби писати довший. Дуже швидко від туси Мерці прийшов наступний лист, в якому говорилося, що моя мати скучила за мною, а також додавалося питання, чому син туси, отримавши таку дивовижну річ, не запросив батька розділити радість знайомства з нею? Нехай іде до біса, сказала Тхарна. Усі знали, що вона примхлива жінка, однак я не міг чинити так, як вона. Я знав, що лист іще не завершено, тож наказав людині читати далі. У своєму листі туси писав ще багато пустопорожніх слів, а насамкінець запитував, чи не можу я повернутися до фортеці й сфотографувати пані. «До речі» в листі ще було написано так: «До речі, ми зможемо обговорити справи майбутнього, я відчуваю, що дійсно постарів».
Він уже відчував одного разу, що постарів, однак потім відновив свої життєві сили.
Тож я вирішив не повертатися, а тільки відрядив до фортеці Аїра з фотоапаратом.
Аїр фотографував їх кілька днів, а коли зібрався їхати, туси знову сказав йому, що вже старий, не має колишньої сили й мудрості. Тоді Аїр сказав:
— Пане, панич наказав мені спитати, якщо він помре, ти зможеш ще раз помолодіти?
Невдовзі Аїр знову повернувся до нас із своїм фотоапаратом і сором’язливим виразом обличчя.
Він привіз від туси листа, сповненого нарікань. У листі говорилося, що якби я повернувся цього разу, він міг би обговорити зі мною майбутнє туси Мерці, однак я вирішив не повертатися, отже, це мене не турбує майбутнє родини Мерці, а не його. Того дня я отримав ще одного листа, однак написаного не дядьком, а одним китайським генералом.
У листі говорилося, що мій дядько, великий патріот від тибетців, зник без вісті, коли поплив кудись на кораблі й потрапив під бомбардування з японського літака.
Я думаю, що китайці все-таки дуже схожі на нас. Наприклад, коли стається щось погане, то прямо казати про це — неприємно, так можна завдати прикрощів іншій людині, тож можна сказати про це іншими словами, трохи приємніше, так, щоб не зачепити нерви. От вони й не написали мені прямо, що дядька розбомбили й він помер, що навіть його тіла тепер не знайдеш, а вжили тільки два вдалих слова: пропав без вісті.
Можливо, саме через ці два слова я й не відчув сильного болю, тож сказав іншим:
— Він влаштував собі похорон у воді.
— Паничеві не варто дуже побиватися.
— Тепер нам не потрібно їхати до Чунціну.
— Ми ж не знаємо, з ким нас хотів познайомити дядько.
— Генерал у листі не запрошував нас.
— Я не хочу більше виділяти їм гроші на купівлю літаків.
Через кілька днів японці капітулювали.
Казали, що короткі на зріст японці піднялись на якийсь корабель і визнали себе переможеними[148]. А дещо згодом між червоними китайцями й білими китайцями знову почалася війна[149]. Обличчя наставника Хуана пожовтіло ще сильніше й він почав кашляти, причому іноді навіть відхаркував кров’ю. Він казав, що це не через хворобу, а через любов до цієї держави. Я не знав, чи він говорить це щиро, однак я знав гіркоту від втрати дядька. Іноді, коли я дивився на його фотографію, мені починало пекти очі, а потім з них бігли й капали сльози. Я вигукував: «Дядьку!» — і тоді мені пекло навіть кишки.
Він не відповідав мені, а залишався на фотографії, показуючи посмішку заможної людини. Він не встиг навіть повернутися до Індії. Спершу він казав, що коли повернеться до Індії, то перепише заповіт і передасть мені в спадок усе своє дорогоцінне каміння, що зберігається в Англійському банку Калькутти. Пару разів Тхарна навіть казала, що бачила те каміння уві сні. Однак тепер усе пропало, адже усі їх, згідно з невиправленим заповітом, отримає дружина бідного англійського барона.
Через це моя дружина відчувала глибоку прикрість, що ми не виїхали до Чунціну трохи раніше.
А не виїхали ми раніше тому, що боялися тамтешньої спеки. У родині Мерці був випадок, коли один з наших предків поїхав до Нанкіну, однак помер дорогою від спеки. Тому всі туси, які їхали в китайські землі до імператора, вирушали восени, а поверталися весною, щоб уникнути вбивчої жари китайського літа. Однак, гаразд, я не хочу більше про це говорити. Я хочу тільки сказати, що після смерті дядька час знову прискорився. Коли ставалась одна подія, за нею відразу ж наставала й друга. При цьому і час, і події тільки прискорювались, ніби вже ніколи не могли сповільнитись.
148
Йдеться про підписання Акта капітуляції Японії 2 вересня 1945 р. на борту американського лінкора «Міссурі».
149
Йдеться про відкрите збройне протистояння між послідовниками Ґоміньдану і Комуністичної партії Китаю протягом 1945–1949 рр., що завершилося поразкою перших і утворенням Китайської Народної Республіки на чолі з Комуністичною партією Китаю (КПК).