— Хто повірив би, якби я сказала, що змарнувала собі життя?
Вона далі гортала сторінки репортажу про «Взірцеве кохання» і підсміювалася, роздивляючись їхні портрети на тлі позолоченої вітальні — вони начебто із захватом роздивлялися якийсь альбом; журналіст писав: «Мадам Морель намагається розділити зі своїм чоловіком його захоплення сучасним живописом». О, так, цей партач мав рацію! Приблизно півхвилини (може, навіть цілу хвилину — стільки, скільки тримав процес зйомки) вона дійсно «намагалася»; тицяючи пальцем у репродукції, верзла казна-що: а навіщо казати щось варте уваги? Адже Анрі все одно не слухав її, то була лише сценка, німа картинка в ідеальному помешканні президента.
— А як щодо Анрі? Уявімо, я вперше зустріла б його нині. Що я відчула б до нього?
Ця думка зацікавила її значно більше, ніж усі попередні. Вона уважно роздивлялася свого чоловіка на глянсовому папері.
— Ану пограйся, Катрін! Прибери спогади, уяви, буцімто ви не знайомі.
Вона здригнулася: він і справді подобався їй.
Атож, їй подобалися ці шахрайські вуста, іронічні брови, бездоганні зуби, це лискуче чорне волосся, подібне до крила крука, ця міцна шия, що визирала зі взірцевого білого комірця. Як таке можливо? Опісля двадцяти п’яти років шлюбу вона досі з тремтінням дивилася на сильні руки, ніби створені, щоб хапати жінок за талії; її досі хвилював нахабний вигнутий ніс, що випромінював енергію; її досі збуджував темний вогонь, що палав у його очах. Отже, зустрінь вона цього чоловіка нині, могла би покохати його?..
Катрін підняла голову від журналу і задивилася, ледве стримуючи схвильоване серце, на засніжений парк. Жовчні сердиті мартини гарчали, розсівшись на замерзлих басейнах перед Єлисейським палацом.
Їй було не по собі від цього відкриття: доброю чи поганою варто вважати цю новину?
Поганою, певна річ! Так зручно було вважати, буцімто відтоді, як їх ув’язнено у нових ролях, почуття померли! Навіщо будити статую? Катрін не була впевнена, що воскові фігури з Музею Ґревен[15] зраділи б оживленню, що Жанні д’Арк сподобалося б іще раз палати на вогнищі, Людовикові XVI — сходити на ґільйотину, а Джульєтті — переживати фатальне захоплення телепнем Ромео. Ні, старих маріонеток краще не оживляти, їх краще залишити вкриватися пилом і забуттям, тускніти і поступово вивітрюватися з пам’яті ще живих людей. Саме так Катрін Морель хотіла прожити те, що їй залишалося. Тож усвідомлення того, що вона досі бажала п’ятдесятирічного чоловіка, на якого перетворився месьє Морель, а не лише Анрі, того юнака з буйною кучмою, якого живцем поховали у президентському костюмі — о, доброю новиною це не було! Аж ніяк!
Однак... Якщо все ж це правда... Якби їм вдалося струсити з себе цю кригу звички... Якби вдалося спалахнути пристрастю знову... Вдихнути нове життя у свої ролі...
Катрін інстинктивно кинулася до кімнати Анрі — того місця, куди вона, мов дружина Синьої Бороди, зазвичай не мала права заходити. Насправді вона там бувала часто, адже вдень ванна кімната перетворювалася на загадкову місцину — Анрі там не було, та начебто він був присутній, усе було насичене ним, напахчений лавандою рушник віддавав ним, так само як і зубна паста, і холодна вода на холодному мармурі, і пінка для гоління з ароматом алое; у цій загадковій місцині ніби витав дух її чоловіка; він завжди забороняв Катрін заходити туди разом із ним; ця загадкова місцина скидалася на коридор, що вів до насолоди, до ночі, коли під ковдрою єдналися їхні тіла. Ця ванна кімната була передпокоєм до кохання...
Катрін зітхнула. На жаль, у цих сінях вона давно вже не томилася в очікуванні насолоди... Вони хоч і спали в одному ліжку, все ж не торкалися одне до одного. Кохання постраждало від ерозії...
Катрін повернулася до вітальні, схопила тижневик, укотре подивилася на чоловіка.
— Він вабить мене тому, що я погано його знаю! Скажімо, я можу думати, що він прямий, як і його постава, щирий, як і його усмішка. Однак я знаю... і вже запізно... я знаю, який він, знаю, на що він здатний... я знаю, що...
Цієї миті увійшов убраний у все синє, почервонілий, спітнілий президент Морель, ледве втримуючи на вустах більше подібну до гримаси усмішку.
— О, то ти тут! — здивовано і навіть грубувато промовив він. — А я гадав, ти ходиш по крамницях...
— Вибач. Мені нічого не припало до душі, тож я повернулася досить швидко.
Він стривожився і підійшов до неї.
— Усе гаразд?
А вона подумала: він щиро хвилюється за неї чи лише удає?
15
Музей Ґревен (Musée Grévin) — приватний музей воскових фігур, відкритий у Парижі 1882 року.