Розділ III
АМБОПА ІДЕ ДО НАС СЛУЖИТИ
Щоб дістатися морем од Кейптауна до Дурбана, потрібно витратити чотири-п’ять днів: це залежить од погоди і швидкості ходу судна. В Іст-Лондоні28 спорудження порту ще не закінчено, незважаючи на те що на нього вже викинули цілу купу грошей. Тому, замість того щоб причалювати до пристані у чудово обладнаному порту, про який давно протуркали всі вуха, пароплави досі кидають якір далеко від берега. Якщо море неспокійне, то буває, що доводиться ждати цілу добу, поки нарешті від берега зможуть одійти буксири зі шлюпками по пасажирів і вантаж. Але нам, на щастя, ждати не довелося. Коли ми підійшли до Іст-Лондона, хвилі на морі були зовсім незначні, і з берега відразу ж відчалили буксири, ведучи за собою низку потворних плоскодонних шлюпок. Із нашого пароплава зі всього розмаху почали жбурляти в них паки з товаром, незважаючи на те, що в них було: вовна, фарфор — усе летіло вниз на одну купу. Стоячи на палубі, я бачив, як у друзки розбився ящик із чотирма дюжинами шампанського й іскристе вино бризнуло і запінилося по дну брудної вантажної шлюпки. Страшенно досадно було дивитися, як безглуздо пропадає стільки вина! Це швидко збагнули І вантажники-кафри, які перебували у човні. Вони знайшли дві випадково уцілілі пляшки, відбили в них шийки і випили все до дна. Шампанське вдарило їм у голови, і вони відразу сп’яніли. Цього кафри аж ніяк не сподівалися: у страшному переляці вони почали качатися по дну човна, гукаючи, що гарний напій “тагаті” — тобто зачарований. Я встряв із ними в розмову і ствердив, що вони випили найстрашнішу отруту білої людини і повинні померти. В дикому жаху кафри налягли на весла, і човен помчав до берега. Я упевнений, що ніколи в житті вони не доторкнуться більше до шампанського.
Цілу дорогу в Наталь я розмірковував над пропозицією сера Куртіса. Перших днів зо два ми не зачіпали цього питання, хоч і були всі разом. Я розповідав серу Генрі і Гуду про свої мисливські пригоди, причому нічого не вигадував і не перебільшував, як це мають звичку робити мисливці. Я вважаю, що й немає рації нам, африканським мисливцям, прибріхувати і плести нісенітниці. У нас бувають такі незвичайні пригоди, що і без того є чим поділитися. А втім, це до моєї розповіді не стосується.
Нарешті одного чудового січневого дня — адже у нас січень найжаркіший місяць — наш пароплав став підходити до Наталі, і ми пішли вздовж його мальовничих берегів, розраховуючи до заходу сонця обігнути Дурбанський мис. Цей берег із його червоними піщаними горбами І безконечними просторами яскраво-смарагдової зелені, в якій ховаються краалі кафрів, дивовижно гарний. Набіглі хвилі, вдаряючись у прибережні скелі, піднімаючись угору і падаючи, утворюють білосніжну смугу піни, яка тягнеться уздовж усього берега. Але особливо розкішна природа біля самого Дурбана. Протягом багатьох віків бурхливі потоки дощів промили у горбах глибокі ущелини, якими течуть виблискуючі на сонці ріки; на фоні густих темно-зелених хащ чагарників, що ростуть так, наче насадив їх сам Господь, час од часу видніються гаї хлібних дерев і плантації цукрової тростини. Зрідка серед цієї пишної зелені раптом визиркує біла хатка і наче усміхається безтурботно спокійному морю, надаючи особливої закінченості і домашнього затишку усій цій чудовій панорамі.
Я думаю, яким би прекрасним не був пейзаж, він неодмінно вимагає присутності людини. Можливо, мені це здається тому, що вже надто довго я прожив у диких і безлюдних місцях і через це знаю ціну цивілізації, хоча вона витісняє і звіра, і дичину. Райський сад був, звичайно, чудовим і до появи людини, але я переконаний, що він став Іще чудовішим, коли в ньому почала гуляти Єва.
Але вернуся до розповіді. Ми трішки помилилися в розрахунках, і сонце давно вже сіло, коли ми кинули якір неподалік Дурбанського мису і почули постріл, який повідомляв добрим жителям Дурбана про прибуття пошти з Англії. їхати на берег було дуже пізно; ми подивилися, як у рятівну шлюпку вантажать пошту, і пішли обідати.
Коли ми знову вийшли на палубу, місяць уже зійшов і яскраво освітлював море і берег. Вогні маяка, які швидко мерехтіли, здавалися зовсім блідими в його сліпучому сяєві. З берега долітав пряний, солодкий аромат, який мені завжди нагадує церковні піснеспіви і місіонерів. Хатини на Берейській набережній були яскраво освітлені. З великого брига, що стояв поряд із нами, долинали музика і пісні матросів, які піднімали якір, готуючись вийти в море. Була тиха, чудова ніч, одна із тих ночей, які бувають у Південній Африці. Як місяць окутував своєю сріблястою пеленою всю природу, так і ця дивна ніч окутувала пеленою миру все живе на землі. Навіть великий бульдог, що належав одному з наших пасажирів, під впливом цієї урочистої тиші і спокою забув про своє бажання вступити в бій із мавпою, яка сиділа в клітці на півбаці. Він лежав біля входу в каюту і солодко хропів: напевно, йому снилося, що він прикінчив мавпу, і тому був на вершині блаженства.