МЕҐ: Давай зараз. Давно ми не каталися. І пісочних пальчиків купимо.
МОРІН: Я ж кажу — трохи згодом.
МЕҐ: Згодом. Чого не зараз?
МОРІН: Бо не зараз. Ти щойно «Комплену» напилася.
Меґ кидає злий погляд. Пауза.
МОРІН: Так, у Вестпорт. Так. Заодно якесь платтячко собі куплю. На завтра, правильно?
Морін дивиться на Меґ, а та роздратовано дивиться на неї.
Затемнення.
Картина третя
Вечір. Сцену освітлює тільки жовтогарячий жар з піддувала чорної плити. На кухні тихо бурмоче радіо. Знадвору чути кроки й голоси Морін і Пато. Вони обоє трохи п’яненькі.
ПАТО (За сценою.) (Співає): «Чийсь Кадилак стоїть надворі...»[5]
МОРІН (за сценою): Цсс, Пато...
ПАТО (за сценою, тихо співає): «І янкі в ньому сидять...» (Говорить.) Як же він казав?
МОРІН (за сценою): Хто казав?
Морін відчиняє двері, й вони заходять, вмикають світло. Морін у новій чорній сукні, коротко підстрижена. Пато — симпатичний чоловік приблизно її віку.
ПАТО: Той, що ганявся за тим, як його. За Баґзом Банні.
МОРІН: Пато, чаю хочеш?
ПАТО: Хочу.
Морін вмикає електрочайник.
МОРІН: Тільки говори тихіше.
ПАТО: Добре, добре. (Пауза.) От не пам’ятаю, що ж він казав. Той, що ганявся за Баґзом Банні. Щось він таке казав.
МОРІН: Ну ти подиви. Не вимкнула радіо, тупа стара зараза.
ПАТО: Ну то й що? Ні, нехай буде. Прикриє звуки.
МОРІН: Які звуки?
ПАТО: Звуки поцілунків.
Пато ніжно притягує Морін до себе й вони довгенько цілуються, потім перестають і дивляться одне на одного. Чайник закипає. Морін м’яко вивільняється, всміхається й починає заварювати чай.
МОРІН: Печиво з чаєм будеш?
ПАТО: Буду. А яке в тебе печиво?
МОРІН: Е, тільки «Кімберлі».
ПАТО: Тоді я так питиму, Морін. Без печива. Ненавиджу «Кімберлі». Думаю, «Кімберлі» — це найгидкіше печиво на світі.
МОРІН: Так само і я — ненавиджу «Кімберлі». Купую його тільки, щоб матір помучити.
ПАТО: Не розумію, навіщо його взагалі виробляють. Колман Коннор з’їв пачку «Кімберлі», а потім цілий тиждень хворів. (Пауза.) Чи то було «Мікадо»[6]? Одно слово, якесь із цих мерзотних печив.
МОРІН: А це правда, що Колман одрізав Валеновому псові вуха й тримає їх у себе в кімнаті в торбинці?
ПАТО: Він мені їх якось показував.
МОРІН: Це так злісно й жорстоко — відрізати вуха собаці.
ПАТО: Просто жахливо.
МОРІН: Злісно й жорстоко відрізати вуха будь-чиєму собаці, а це ж пес рідного брата.
ПАТО: І такий же гарний пес.
МОРІН: Так. (Пауза.) Так.
Незручна пауза. Пато пригортається до неї ззаду.
ПАТО: Тебе так приємно стискати.
МОРІН: Справді?
ПАТО: Дуже приємно.
Морін продовжує розливати чай, поки Пато її обіймає. Трохи збентежений незручною ситуацією, він через секунду випускає її з обіймів і відходить на кілька кроків.
МОРІН: Ти сідай, Пато.
ПАТО: Сідаю. (Сідає за стіл.) Роблю, як ти кажеш. Слухаюсь тебе.
МОРІН: Ха-ха, невже? Щось я сьогодні цього не помічала. Твої руки мене не слухались, блукали, де хотіли.
ПАТО: Вони й мене не слухаються. У них свій розум. (Пауза.) Тільки я не помітив, щоб ти дуже жалілася, що мої руки десь не там блукають. І слова не сказала!
МОРІН: Я не жалілась і тоді, коли твої руки на початку вечора блукали по тій американці.
ПАТО: Бо я тебе, Морін, тоді ще не помітив. Як я міг знати, що королева краси Лінана все-таки прийде?
МОРІН: «Королева краси Лінана»! Та ну тебе!
ПАТО: Це правда!
МОРІН: Чого ж ми за ці двадцять років майже не спілкувалися?
ПАТО: Бо я ніяк не міг набратися відваги.
МОРІН (усміхаючись): Ох ти й балабол!
Пато всміхається. Морін приносить чай і сідає.
ПАТО: Не знаю, Морін. Не знаю.
МОРІН: Що ти не знаєш?
ПАТО: Чого я з тобою не спілкувався, чи чого не кликав зустрічатися. У такому дусі. Не знаю. А ще я мушу по кілька місяців стирчати в тому гадючнику — це теж не сприяло.
МОРІН: В Англії? Тобі там так не подобається?
Пауза.
ПАТО: Усе гроші. (Пауза.) У вівторок знову їду.
МОРІН: У вівторок? У цей вівторок?
ПАТО: Ага. (Пауза.) Я приїжджав тільки американців побачити. Привітатися й попрощатися. Запасу часу немає зовсім.
МОРІН: Це Ірландія. Завжди хтось від’їжджає.