МОРІН: Пато, підійди сюди на секунду. Прошу тебе — понюхай раковину.
МЕҐ: Раковина тут ні причому!
МОРІН: Пато, підійди.
ПАТО: Га?
Пато йде на кухню.
МОРІН: Понюхай раковину.
Пато нахиляється над раковиною, нюхає, з огидою відхиляється.
МЕҐ: Раковина тут ні причому!
МОРІН: Кажеш, ні причому? Причому, причому. Вона свідчить про характер моєї обвинувачки.
ПАТО: А що це смердить? Каналізація?
МОРІН: Ніяка не каналізація. Це вона щоранку виливає сюди сцяки, хоч я їй сімсот разів казала відносити в туалет. Ба ні!
МЕҐ: Ми про обпечену руку говорили, а не про сцяки!
МОРІН: Ще й не споліскує! Яка може бути гігієна? У неї ще й інфекція сечового міхура, тому взагалі нема ніякої гігієни. А я там картоплю мию. Пий чай, Пато.
Пато бере чай, сьорбає з огидою.
МЕҐ: Вдягнися! Ходиш по хаті напівгола! Скоро мужики в черзі стоятимуть!
МОРІН: Мені подобається ходити напівголою. Це мене заводить.
МЕҐ: Та бачу, що заводить.
МОРІН: Збуджує!
МЕҐ: І, мабуть, нагадує тобі про Діфорд-Хол[8] в Англії...
МОРІН (зло): Ану закрий свою смердючу...
МЕҐ: У твоєму одязі тебе туди не пускали, ге ж?
МОРІН: Закрий пащу, я сказала!
МЕҐ: Там можна тільки довгі нічні сорочки та застібнуті на всі ґудзики куртки...
Морін кидається до Меґ зі стиснутими кулаками. Пато хапає її за руку і стає між ними.
ПАТО: Та ну що це з вами?
МЕҐ: Діфорд-Хол! Діфорд-Хол! Діфорд-Хол!
МОРІН: Ага, Діфорд-Хол. І, мабуть...
МЕҐ: Діфорд-Хол! Діфорд-Хол!
МОРІН: І, мабуть, той горщок зі сцяками я вигадала?
МЕҐ: Та що сцяки! Хлопче, хочеш знати, що таке Діфорд-Хол?
МОРІН: Ану заткнись!
МЕҐ: Це дурдом! Дурка в Англії! Я її звідтіля виписала, пообіцявши тримати під своєю опікою. Показати документи?
Меґ човгає в коридор.
МЕҐ: Як доказ. Щоб довести, що або я стара дурна курка, або хтось у нас тут псих. Ха! Вона мені сцяки межи очі тиче. От же ж...
Мовчанка. Морін підходить до стола й сідає. Пато виливає свій чай у раковину, споліскує чашку і миє руки.
МОРІН: Це правда, що я лежала в психіатричній лікарні. Після нервового зриву. Багато років тому.
ПАТО: Подумаєш, нервовий зрив. У багатьох бувають нервові зриви.
МОРІН: Ага, у багатьох ошалілих з самотності.
ПАТО: Чого це в ошалілих? У багатьох добре освічених людей теж бувають нервові зриви. Власне кажучи, в освічених вони бувають частіше. У бідолашного Спайка Міліґана[9] ті зриви вічно. Безперервно. У мене теж періодично бувають проблеми з нервами — я не боюся це визнавати. У цьому нема нічого ганебного. Просто це означає, що ти багато про що думаєш і багато що береш близько до серця.
МОРІН: Нема нічого ганебного цілий місяць пробути в дурці? Та ну.
ПАТО: Нема нічого ганебного в тому, щоб про щось думати і про щось переживати. А «дурка» — тупе слово, і ти, Морін, це добре знаєш.
Пато підходить до стола й сідає навпроти неї.
МОРІН: Я була в Англії, коли це сталося. Влаштувалася там прибиральницею. Мені якраз двадцять п’ять минуло. Перший раз виїжджала. І єдиний раз. Моя сестра щойно вийшла заміж, друга заміж збиралася. Працювала я в Лідсі, прибирала офіси. Туалети. Нас була ціла група, тільки вони всі англійки. «Ти, занюхана ірлашка... Пика, як свиняча срака...» Це я вперше виїжджала з Коннемари. «Вертайся у свій задрипаний свинюшник — чи з якої ти там дірки вилізла». Половини лайки я навіть не розуміла. Одна чорна жінка мені пояснювала. З Тринідаду. Вони і її кляли, та вона тільки сміялася. Отакенне лице в неї було і отакенна усмішка. Показувала мені фотографії з Тринідаду, а я: «Якого дідька ти звідти поїхала? Щоб прибирати тут лайно?». Якось я їй показала календар з картинками Коннемари і вона мені сказала: «Якого дідька ти звідти поїхала? Щоб прибирати тут...». (Пауза.) Та потім вона переїхала в Лондон, у неї чоловік умирав. І все дісталося одній мені.
Пауза.
ПАТО: Морін, це все було давно, пора забути.
Пауза. Морін якийсь час на нього дивиться.
МОРІН: Але ти собі думаєш, що я й досі намахана?
ПАТО: Та ну що ти, ні.
МОРІН: О, ні?
Морін устає і йде на кухню.
ПАТО: Я такого й близько не думаю. Я просто кажу, що це було давно й пора забути. І що нема чого соромитися. Забудь, постав на цьому крапку.
МОРІН: Забути, поставити крапку, коли ота весь час на мене витріщається, наче я якась... якась... (Пауза.) І я їй руку не обпікала, хоч я й була намахана. То вона пробувала насмажити собі картоплі. Ми полаялись і я її на годинку покинула, а вона захотіла смаженої картоплі. І, мабуть, перекинула сковороду. Бог його знає, як. Я приходжу, а вона лежить біля плити. Тільки через той Діфорд-Хол вона думає, що може мене звинувачувати, а я не відкараскаюсь. Бо нібито я не розрізняю, що правда, а що ні. А я розрізняю. Добре розрізняю, стара смердюча суко.
8
Діфорд-Хол (Difford Hall) — судячи з усього, вигадана, а не реальна, психіатрична клініка