— Ті вбивства, містере, не у вакуумі сталися.
— Мені подобається, що ти все ще думаєш, що це — переговори... Я не стверджую, що вони відбулися у вакуумі. Тому ти можеш повісити все на Джосі Вейлза, все, що тобі треба. Хоч і підсмаж його. Але все інше лайно щоб вичистив. Під одним прожектором з містером Вейлзом я світитися не бажаю, зрозумів?
— Тобто, технічно, ти мене шантажуєш?
— О ні, братику. Технічно я залишаю тебе живим. Ти ж пишеш коротку історію семи вбивств, так? Ну, так у тебе є ще чотири, про які можна написати.
— Ясно. А якщо...
— Не роби це частиною розповіді, де ти запитуєш «що, коли я відмовлюся?». Моє терпіння на межі, та й Рен-Доґ онде занудився.
Юбі встає і відходить до Рен-Доґа. Про що вони там перешіптуються, я не знаю, але Рен-Доґ відразу після цього йде. За кілька секунд унизу відчиняються й зачиняються вхідні двері. Юбі повертається до мене й сідає. Ще ближче. Одеколон «Кул вотер»: я знав, що рано чи пізно розпізнаю. Цього разу Юбі присувається майже впритул і майже шепоче, і його голос хрипкий.
— Я ось усе думаю: якщо за тобою прийшов Тоні Паваротті, це означає: хтось за тобою його послав. Це міг бути тільки Папа Ло або Джосі Вейлз. Але Папа Ло був до самої смерті вірний мирові; отже, лишається Джосі Вейлз, тут і гадати нічого. Так чому ж Джосі хотів тебе вбити?
— Ти справді думаєш, що я відповім?
— Так, я справді думаю, що ти відповіси.
— Що це? Фіґня типу «я-однаково-помру-тож-бодай-сповідуюсь»?
— Фіґня? Братику, мені подобається, що ти й досі раз у раз вставляєш ямайські слівця. Отже, не забув... Щодо твого вбивства: я не бачу для нього причини зараз, коли я вже чітко висловив усі свої побажання. До речі, Джосі Вейлз тепер теж довго нікого не торкнеться, в кожному разі — тебе.
— Він тобі про мене щось розказав?
— Що хтось, такий, як ти, підліз до нього. Він не пам’ятав твого ім’я, просто сказав, що якийсь білий хлоп з «Роллінг стоуна» дізнався надто багато про наркоту. Тож Джосі й послав Тоні його прибрати. Однак роки не збігалися, і жоден білий мен не міг тоді знати нічого про справи з наркотою, хай би яким розумним він був. Ну і зрозуміло, раз ти вбив його найкращу людину, то навіщо ризикувати ще однією? До того ж ти відразу після цього зник. Так чи інак, але Джосі Вейлз — у тюрмі, і живим йому звідти не вийти. Тож я хочу дізнатися, що ж за лайно ти тоді нарив, раз він спробував убити тебе — білого, та ще й з Америки. І це в сімдесят дев’ятому! Тобто, дідько, Джосі ж тоді переступив усі п’ятнадцять табу.
— Але ж ти сам — зі «Шторм-групи». Хіба ти на нього не працюєш?
— Хлопче, я не працюю ні на кого. І вже поготів на якогось там щура з Кінгстонського гето. Цей бомбоклат навіть книжку-розмальовку не вчитає, а ще вважає себе довбаним розумником. Але врахуй, білий хлопе: втретє я не питатиму.
— Я... Я лише через кілька років зрозумів, що того хлопця він прислав. На Ямайці тоді стільки всього творилося, стільки кипіло різного лайна, що це міг організувати хто завгодно, навіть довбаний уряд. А той хлопець змусив мене зрозуміти... От дідько! Не знаю, навіщо ти мене про це розпитуєш, — ти ж із ним заодно, тож, напевно, сам усе вже знаєш. Може, ти це лайно разом з ним і затівав.
— Яке лайно? Яке конкретно лайно?
— Співак. Убивство Співака. Це ж він у нього стріляв, у Співака.
— Що ти сказав?!
Не встигаю я відповісти, як він схоплюється й починає кружляти навколо мене.
— Що ти сказав, мудило?!
— Що це він сімдесят шостого року стріляв у Співака.
— Тобто — він був у тій банді? Босе, навіть я знав, що це відморозки з Копенгагену намагались його вбити. Хоча я ніяк не сподівався, що...
— Я про те, що постріл зробив саме він. Постріли.
— Звідки, бомбоклат, ти це знаєш?
— Я кілька місяців по тому брав у Співака інтерв’ю. Всім відомо, що йому поцілили в груди і в руку, правильно? Правильно?
— Правильно.
— А на той час лише троє були в курсі, що, зроби він у той момент вдих замість видиху, куля влучила б йому прямо в серце. І були ці троє — хірург, сам Співак і я.
— І що?
— Я вирушив у Копенгаген — взяти інтерв’ю в донів щодо того мирного договору сімдесят дев’ятого року. І коли розмовляв з Вейлзом, то ненароком спливла тема Співака. Він сказав, що це чисто випадково Співак отримав кулю в груди — а не в серце. Що куля пройшла на якісь півдюйма збоку. Цього він тоді знати не міг, якщо тільки сам не був лікарем, Співаком, мною або...
— Стрільцем.
— Еге ж.
— Бомбоклат! Сраний бомбоклат, юначе мій... Я цього не знав.
— Тепер ти мене шокуєш. Я ж думав, про це знають усі, хто був пов’язаний з Вейлзом.
— Хто тобі сказав, що я пов’язаний з Вейлзом? Коли я організовував бізнес у Бронксі, де, в біса, був Вейлз? Ти довше за мене знаєш, хто стоїть за цим, — поки я думав, що це дехто інший.
— І хто ж?
— Кумедно: він єдиний, хто, як мені відомо, досі живий.
— То це ж Вейлз...
— Та ні.
— Що ти маєш на увазі?
— А тобі відомо, містере Пірс, що Співак одного з тих хлопців простив? І не лише простив, а ще й узяв із собою в тур та ввів як брата у своє найближче оточення.
— Що за срань, серйозно? — Градус моєї прихильності до цього чоловіка йде різко вгору. — От дідько... Що ж сталося з ним?
— Зник, відразу після смерті Співака. Розумів, що для нього це все може кепсько скінчитися.
— Він просто зник? Просто так?
— Пірсе, насправді ніхто ніколи просто так не зникає.
— У мене є знайомі чилійці, з якими я можу тебе познайомити.
— Що?
— Нічого.
— Знаєш німецьку?
— Та слухав якось краут-рок[581]... А так — ні.
— Шкода. Ти хотів історію, ось тобі історія. Всі, хто намагалися вбити Співака, загинули — крім одного.
— Але ж Джосі Вейлз не...
— Єдиний, хто міг лишитися живий, зник вісімдесят першого року, і ніхто не знає куди. Тільки я знаю.
— І куди ж?
— Та тобі ж не цікаво.
— Чому, дуже цікаво. Справді. То де він?
— Як я сказав, тобі не цікаво.
— А я кажу: так. Звідки ти знаєш, що мені не цікаво?
— Бо я щойно тобі сказав, де він. Але не турбуйся. Ця тема для тебе, мабуть, заважка. Може, коли-небудь хтось напише про це книжку.
— Ого... Окей.
— А ти повертайся до своєї «Короткої історії семи вбивств».
Я мало не сказав «дякую», але вчасно схаменувся, бо з таким же успіхом можна дякувати чоловікові за те, що він не вбив тебе, а тільки мучив. Я вже втомився сидіти як телепень на табуреті, але не встаю. Все одно це не має сенсу. Мені кортить спитати: якщо я напишу цю історію так, як вимагає він, чи означає це, що він позбавить мене задоволення побачити його ще раз? Але ж я пам’ятаю, що Ямайці рідко розуміють сарказм, і, біс його знає, можливо, в цій ситуації вони помилково сприймуть його за відверту ворожість. Краще про все це не думати. Ох же ж і день випав — суцільний сюр.
На кухні знову з’являється Рен-Доґ, і вони з Юбі поблизу мене перемовляються про щось, для моїх вух явно не призначене.
— І ще дещо, білий хлопе.
Він повертається до мене. Його рука. Пістолет. Глушник. Його рука. Пістолет з глушником. Його...
— Ніііііііі! Довбане лайно! Твою курву маму!.. Бляха-муха!.. Йобаний ти в рот... Йоханий бабай!.. О Боже!.. Блі-і-і-ін...
— Так, і ще дещо. Не матюкайся — вуха в’януть.
— Ти ж пальнув у мене! Засранець! Скотина! Ти ж підстрелив мене!
Зі ступні цебенить кров, ніби мене щойно розіп’яли. Я хапаюся за ногу й розумію, що кричу не своїм голосом, але не помічаю, що злетів з табурета й качаюся по підлозі, — аж поки Юбі не бере мене за барки й не тикає пістолет у шию.
581
Краут-рок — напрямок експериментальної та психоделічної рок-музики, що виник наприкінці 1960 — на початку 1970-х років у Західній Німеччині.