У Восьми Провулках і в Копенгагені все, що ти можеш робити, — дивитися. Солоденький голосок через радіо віщає, що злочинність і насильство охоплюють країну, і що треба зачекати й подивитися, чи настануть коли-небудь зміни, — але всі ми тут, у Восьми Провулках, тільки те й можемо: дивитися і чекати. І ось я дивлюся, як вулицею стрімко біжить вода з гівном, і чекаю. А ще дивлюся, як моя мати дає двом клієнтам за двадцять доларів кожному і ще одному за двадцять п’ять — а ні, то забирайся, — а я все чекаю. Дивлюся, як мій батько, якому все це остогидло, лупить її, як собаку, — і чекаю, чекаю, чекаю. Бачу, як цинкований дах береться ржею, а дощ видовбує в ньому дірки, ніби в імпортному сирі; бачу, як у одній кімнаті туляться семеро та одна вагітна, і все ’дно там трахаються, бо люди такі бідні, що не можуть дозволити собі на’іть сорому, — а я все чекаю.
Кімнатка стає щодалі меншою й меншою, а з провінції прибуває все більше сестер-братів-свояків, а місто стає щодалі більшим і більшим — і вже нема де в ньому робити джаґи-джаґи, чи висратися, чи заправити курку карі, а коли й є де, то коштує це надто дорого; і ту малу штрикають ножем, бо знають, що їй щочетверга дають гроші на обід; і хлопцям подобається, що я росту і в школу ходжу вряди-годи, не вмію читати про Діка і Джейн[20], зате знаю про кока-колу, хочу потрапити на студію і записати пісню, видати гіт і чкурнути з гето, — але Копенгаген і Вісім Провулків надто великі, й щоразу, тільки-но дістаєшся їхнього краю, як він віддаляється, забігає вперед, наче твоя тінь, і здається, що цілий світ — одне велике гето, — а ти все чекаєш.
Я бачу, що ти голодний і чекаєш, і знаєш, що це просто удача — вештатись біля студії, аж раптом Десмонд Деккер[21] помічає тебе й каже, щоб тобі дали спробувати. І тобі дають спробувати — бо ще до того як він почув твій спів, у твоєму голосі чувся голод. Ти записуєш пісню, але не гітову, однак уже тоді надто круту як для гето (хоча й минули ті часи, коли крутість полегшувала комусь життя). Ми стежимо, як ти пхаєшся вперед і як випинаєш на дванадцять дюймів поперед себе свої слова, і нам кортить побачити, як ти лажонешся. І ми знаємо: ніхто не прийме тебе за свого, за рудбоя, бо ти скидаєшся на інтригана.
А коли ти зникаєш у Делавері й повертаєшся, то намагаєшся співати ска[22], але ска вже пішов з гето й оселився на околицях. Ска полетів літаком за кордон, щоб показати білим свою схожість на твіст. Може, для Сирійця з Ліванцем у цьому й криється причина для гордості, але коли ми бачимо, як ти в газетах позуєш зі стюардесами, ми це їхнє чванство не розділяємо, навпаки — нас це страшенно дивує. Ти записуєш іще одну пісню, цього разу гіт. Але один гіт не може вирвати тебе з гето — якщо ти записуєш гіти для вампіра. Один гіт не робить з тебе Скітер Дейвіс[23] або того, хто співає «Балади ганфайтера»[24].
Коли пацан типу мене відвалює від матері, вона, вважай, перестає для нього існувати. Проповідник каже: в житті кожного є порожнеча у формі Бога, але єдине, чим люди з гето можуть заповнити цю порожнечу, — це сама порожнеча. Сімдесят другий рік геть не схожий на шістдесят другий, і люди досі шепочуться, — бо ж кричати не зважуються, — що коли нагло помер Арті Дженнінгс, то він забрав із собою мрію. Яку саме мрію, я не знаю. Люди таки дурні. Мрія не зникла, просто люди досі не усвідомлюють того жахіття, в тенетах якого живуть. І все більше народу стало перебиратися в гето після того, як Делрой Вілсон[25] заспівав «Краще скоро настане», — а разом з ним заспівав чоловік, що мав невдовзі стати прем’єр-міністром. Краще скоро настане... Чоловік, схожий на білого мена, який, коли тре’, то чеше по-ніґерськи і співає «Краще скоро настане». Одягнена як сама королева жінка, якій гето по шарабану, поки воно не розбухає й не заливає весь Кінгстон, теж співає «Краще скоро настане».
Але спочатку настало найгірше.
Ми дивимося й чекаємо. Двоє приносять у гето волини. Один показує м’ні, як ними користуватися. Хоча люди з гето звикли вбивати одне одного ще задовго до цього. Абичим — палицями, мачете, кухонними ножами, ножами для коління льоду, пляшками з-під содової. Вбивати через їжу. Вбивати через гроші. Іноді через те, що ’дному не сподобалося, як на нього глянув інший. Для вбивства розумних причин не тре’. Це гето. Розумні причини — це для багатих. А в нас тут суцільне безумство.
Безумство тиняється центральними вулицями й бачить жінку, одягнену за останньою модою, і хоче напрямки підійти до неї й вихопити з її рук сумочку — не через саму сумочку і на’іть не через такі потрібні тобі гроші, а через крик, що виривається з неї, коли вона бачить, як ти вискакуєш перед самісіньким її принадним личком і можеш ударом вибити щастя з її губ чи радість — з очей, можеш убити її й зґвалтувати на цьому ж місці, до або відразу після вбивства (бо саме так поводяться такі рудбої, як ми, з такими порядними жінками, як вона). Безумство змушує тебе йти Кінг-стритом — вулицею, де біднота зазвичай не з’являється, — за чоловіком у костюмі; і ти бачиш, як він викидає сендвіч із курятиною, чуєш той запах і дивуєшся, як люди можуть бути аж такими багатими, що кладуть курятину між скибками хліба; і ти проходиш повз сміттєвий бак, і бачиш той сендвіч, усе ще у фользі й усе ще свіжий, не замащений іншим сміттям, і без мух, і думаєш «може», думаєш «так», думаєш «треба б» спробувати, як смакує куряче м’ясо без кісток. Але ти кажеш собі, що ти — не безумець; що безумство в тобі — не таке, як у божевільних, але це безумство ображеного гніву, бо ж ти знаєш: чоловік викинув їжу саме для того, щоб ти це побачив. І ти обіцяєш собі, що ’дного дня рудбой почне ходити з ножем, — і наступного разу ти скочиш на нього й виріжеш йому прямо на грудях: «Зажера».
Але він знає, що пацан, як я, не може довго ходити центром і що невдовзі на мене зверне увагу Вавилон[26]. Фараонові[27] варто лише побачити, що я без взуття, і тут же пролунає: «А що це ви, паршиві ніґери, в сраку, крутитесь коло порядних людей?» І в мене буде два варіанти. Перший — бігти в один із провулків, що пронизують місто, куди він за мною поженеться, щоб можна було мене застрелити без свідків. Магазин набитий патронами, тому хоч один таки втрапить у ціль. Або ж спинитися, щоб мене віддухопелили прямо на очах у отих порядних людей: кийок виб’є м’ні всі бічні зуби і розтрощить скроню, і я геть оглухну на те вухо, а м’ні скажуть, що це наука, щоб я, брудний, смердючий гівнюк, ніколи більше не ліз із гето в центр. Я бачу це — і чекаю.
Але ти все ’дно повертаєшся, хоча ніхто й не знав, де ти був дівся. Ота жінка хоче знати, нащо ти повертаєшся, — аж в Америці є стільки хорошого, наприклад рис «Анкл Бенс». Нам цікаво, нащо ти туди їздиш — співати гітові пісні? Дехто з нас відстежує, як ти пропливаєш по гето, наче дрібна рибка у великій річці. Ми ж тепер уже знаємо твою гру, а тоді ще не розуміли, не знали, нащо ти водився з одним бандюком — тут і хизувався зв’язком з растою — там, тусив і з поганцями, і з рудбоями, знався на’іть з моїм батьком, — тож кожен ’нав тебе досить, щоб уподобати, але не досить, щоб завербувати. Співаєш ти про все підряд, аби тільки вийшов гіт, на’іть про те, що відомо лише тобі, а іншим по шарабану. «І я люблю її» виконуєш тому, що Принц Бастер[28] зробив кавер на «Ти мене більше не побачиш»[29], який потрапив до гіт-парадів. Ти використовуєш усе, що маєш, на’іть чужі мелодії, виспівуєш їх старанно, безперервно — і кінець кінцем твої пісні виривають тебе з гето. До сімдесят першого року ти вже на телебаченні. У сімдесят першому я зробив свій перший постріл.
20
Персонажі дитячої серії американських навчальних книжок для початкового читання «Дік та Джейн», автори Вільям Ґрей та Зерна Шарп.
22
Ска — музичний напрямок, що зародився на Ямайці наприкінці 1950-х років з таких стилів, як ритм-енд-блюз, буґі-вуґі, каліпсо, менто (ямайська народна музика).
26
Вавилон — у растафаріанстві: держава взагалі; система, особливо корумпована чи авторитарна; західне суспільство як таке, а також західний спосіб життя та пов’язані з ним атрибути.
28
Принц Бастер (справжнє ім’я Сесил Бустаманте Кемпбелл, відомий також під своїм мусульманським іменем Мухаммед Юсеф Алі) — ямайський музикант у стилях ска та рокстеді.