Син Романа Великого Данило Галицький гідно продовжив справу батька. У 1253 р. він навіть був коронований від імені Папи римського Інокентія IV і таким чином став першим українським королем.
Розпочавши переговори з Рюриком щодо Корсуня та інших міст Надросся, котрі становили вже окремі князівства, Роман Великий заходився збирати проти нього війська. Були залучені до майбутнього походу й ворожі Рюрику чернігівські Ольговичі, навіть і польські війська. Однак через польські справи Романові довелося вступити в боротьбу з польським князем Мешком Старим, що склалася не на користь волинського правителя. Саме це врятувало Рюрика. Роман пішов на мирову, а посередництво київського митрополита Никифора, котрий не бажав міжусобиці, дало змогу 13 вересня 1195 р. знайти компроміс. Як відступне Рюрик дав Роману «город Полонний і половину області Корсунської»[22]. Таким чином, на значній частині Корсунщини князював у 1195—1205 рр. один із наймогутніших українських князів, князь галицько-волинський Роман Великий.
Однак вищенаведена згадка про Корсунь стала однією з останніх у Київському літописі. Подальші літописи, що створювалися у Наддніпрянщині в XIII-XIV ст., майже не дійшли до нашого часу. Політичний і культурний центр Русі-України переміщується тоді до Галича, а творений на західноукраїнських землях у XIII ст. Галицько-Волинський літопис звертав уже значно менше уваги на Наддніпрянщину. Немає у ньому даних ні про Корсунське, ні про Канівське, ні про Богуславське князівства, хоча вони існували, нехай як і другорядні, аж до монголо-татарського нашестя.
У 1240 р. монголо-татарська орда хана Бату (Батия) прокотилася майже по всій Україні й сплюндрувала її. У найтяжчому становищі опинилася Наддніпрянщина, насамперед її східні та південні околиці. Після ординської навали Корсунь надовго зникає зі сторінок історичних джерел, котрих небагато лишилося від XIII-XV ст. Якщо місто й існувало у цей час, то, очевидно, як невелике поселення. Така ж доля, очевидно, спіткала й Стеблів. Л. І. Похилевич наводив переказ, що колись тут було «місто, населене переважно греками. Це підтверджується певним чином слідами фундаментів кам'яних будівель, котрі ще донедавна були видні на протязі двох верст вище містечка і однієї нижче його»[23]. Нашестя Батия мало трагічні наслідки для України. Знесилені українські князівства були підкорені сусідніми державами. Остання самостійна Українська держава — Галицьке королівство — впала 1349 р.; деякі князівства існували ще певний час як удільні у складі Литви. Але 1471 р. й останнє з них — Київське князівство — було перетворене на звичайну провінцію Великого князівства Литовського.
У XIV-XVI ст. українські землі опиняються під владою ряду сусідніх держав: Польщі, Литви, Московії, Золотої Орди, Молдавії та Угорщини. За Середню Наддніпрянщину розгорнулася боротьба між Великим князівством Литовським та Золотою Ордою. Оскільки Литва тоді ще зберігала старі права й вольності українських князівств, сприймала православ'я, офіційною мовою визнавала «руську», тобто українську або білоруську (залежно від автора й місця створення документа), то, здавалося, викристалізовувалася така форма федеративної держави, що влаштувала б і литовців, і білорусів, і українців. Тому-то українці й білоруси рішуче підтримали великих князів литовських у їхній боротьбі проти Золотої Орди. Спочатку ординців громив великий князь литовський Гедимін (1316—1341 рр.), а пізніше його справу продовжив Ольгерд (1345—1377 рр.). Найбільшим успіхом Ольгерда у цій кампанії був розгром золотоординських військ на Синіх Водах (1362 р.) і ліквідація золотоординського ярма над українськими землями. Армія Ольгерда складалася в тому поході переважно з українських вояків. Вони вирушили з Києва, а пройшовши Канів та Черкаси повернули на захід і дійшли до Синіх Вод. Хоча щодо місця битви ще не припинилися дискусії, однак більшість авторів вважає, що під «Синіми Водами» треба розуміти р. Синюху, а місце битви локалізується ними поблизу сучасного с. Малі Торговиці Новоархангельського району Кіровоградської області. Ймовірно, що армія Ольгерда пройшла й через територію Корсунщини. На Синіх Водах армія Ольгерда зійшлася у кривавій битві з ординцями, котрими командували Качи-бей, Кутлу-солтан (Кутлуг-Бука) та якийсь Димитрій, і завдала їм нищівної поразки. Внаслідок цієї перемоги впала золотоординська неволя, були визволені землі Середньої Наддніпрянщини аж до порогів, а можливо, й південніше.
Нового удару ординцям завдав великий князь литовський Вітовт (1392—1420 рр.), який очистив від них межиріччя Дніпра й Дністра, очолив походи проти Криму, у пониззя Дону[24]. У результаті цих успіхів були засновані українські міста: Одеса (Коцюбіїв, Качибей, Хаджибей), Миколаїв (Вітовка), Каховка (Тавань), Херсон (фортеця Св. Іоанна). Саме Вітовт домігся і формальної відмови хана Ачи-Ґірея (Хаджи-Ґірея) від Черкас, Звенигородки та інших міст, врешті, всього регіону, де розташований і Корсунь. Це привело до відродження ряду міст іще часів Київської Русі, та, на жаль, воно було перерване турецьким нашестям. Османська імперія підкорила Крим у 1475 р., а на початку 80-х рр. XV ст. остаточно все Північне Причорномор'я, перетворила на своїх васалів Кримське ханство, Молдавію, а пізніше й ногайські орди, котрі перекочували в українські степи зі сходу в середині XVI ст. Татари вчинили ряд неймовірно тяжких для України наскоків на Львів, Галич, навіть на Київ, що після нападу і взяття його Менглі-Ґіреєм у 1482 р. опинився у гіршому становищі, ніж після нашестя Батия. Здавалося, прийшла остання година для України й українців. Але український народ, хоч і перебував під владою кількох іноземних держав, спромігся на формування своїх збройних сил, котрі стали щитом від ординців, а потім й інших ворогів, і створив власну Українську державу. Український народ дав світові славне запорозьке козацтво.
Розділ II
Часи козацькі
сторія козацтва завжди привертала до себе увагу дослідників. Однак за російської влади після творів Дмитра Яворницького та Михайла Грушевського наукова розробка історії козацтва фактично припинилася з волі імперської влади. Тільки в незалежній Українській державі знову розгорнулися широкі наукові дослідження, що дали змогу відповісти на ряд важливих питань з історії козацтва[25]. Нагадаємо деякі важливі факти з козацької минувшини.
Слово «козак» прийшло зі сходу і в перекладі з тюркських мов означає «вільна озброєна людина». Не торкаючись питання про тюркських козаків, вкажемо, що це слово прижилося в Україні й ним стали називати представників особливого стану, який був вільним і мав лише один обов'язок — військову службу. Причинами створення українського козацтва були: необхідність боротьби проти агресії Кримського ханства та Османської імперії; посилення релігійного та феодального гніту в Польщі та Великому князівстві Литовському; необхідність освоєння розкішних українських степових земель. Хоча переважну більшість козаків становили вихідці з селян та міських низів, однак серед них були й шляхтичі, навіть князі. В основному запорожцями були українці (близько 90 відсотків), хоча до Війська Запорозького приймали всіх охочих, аби тільки був православним або вихрещувався в православну віру. Тому серед козаків була певна група осіб і неукраїнського походження (поляки, молдавани, росіяни, татари тощо), але вони швидко українізувалися, а вже їхні діти й онуки практично нічим не відрізнялися від основної маси запорожців.
23
24
25
Детальніше про це див.: