Володимир Лис
Країна гіркої ніжності
А тоді промовив до учня: «Ось мати твоя!»
Любіть життя, навіть якщо воно вас не любить. Полюбить і воно вас.
Частина перша
Біда і радість
1
За неповні сім років до основних подій, які будуть описані тут, у луцькій квартирі, де жили тоді Олеся з мамою Вітою, вранці пролунав дзвінок у двері.
— Олесю, відчини, — гукнула мама з ванної. — Чуєш, Олесько?
«Олесько» означало, що мама гнівається. Це було трохи дивно, бо вранці мама майже ніколи не гнівалася. Навіть коли Олеся, розбуджена деренчанням будильника (його заводили нечасто, частіше вставали самі), вдавала, що спить, чи й справді поринала у солодку вранішню дрімоту. Мама в таких випадках жартома била подушкою або лоскотала доньку за вухом чи за п’ятку.
«Олесько?» — подумала зараз Олеся. І все ж сказала, відчуваючи, що їй хочеться заперечити мамі:
— Я ще зовсім роздягнута.
— А я під душем, — відповіла мама. — То, напевне, Ліда з п’ятого поверху. Вона вчора фен позичила, бо її перегорів.
Фен — це було серйозно. Він міг мамі знадобитися, та й самій Олесі теж, хоч вона феном рідко користувалася. Волосся, її розкішна пшенична грива, мало вільно цілувати плечі.
— Добре, я зараз.
Олеся накинула на голе тіло халатика. Встигла подумати, що прикривати вже є що. І пішла відчиняти, готова скептично зирнути на Ліду з п’ятого поверху.
Та Ліди за дверима не було. Лише стара жінка з валізою стояла біля ліфта.
— Ви до нас дзвонили? — спитала Олеся.
— Так, — сказала жінка. — Вибачте, якщо розбудила. Але я гадала, що…
Олеся зрозуміла: була вже дев’ята година. Але ж сьогодні субота…
— Ви… Хочете зайти? До мами?
— Ти Олеся? — вимовила жінка з питально-ствердною інтонацією.
— Так.
— А я твоя бабуся. Дозволиш зайти?
Бабуся? То було як грім з ясного неба серед сонячного весняного ранку. Бабуся? Певно, якась родичка… Хоча звідки їй узятися?
«У мене нема бабусі, моя мама сирота», — хотіла сказати Олеся, але не сказала. Зрештою, і в сиріт бувають мами, які кидають дітей чи як там…
«Впасти і не встати. Тричі ха-ха», — подумала Олеся. Натомість сказала:
— Заходьте.
І зробила майже кніксен, який мав пригасити її збентеження. Мама дратувалася, бо чекала цю жінку?
— Будь ласка.
— У вашому краї, здається, кажуть — дєкую, — сказала жінка, котра щойно призначила себе Олесиною бабусею.
«Дєкую — по спині голєкою[1]», — враз пригадалося Олесі (Олеся подумки показала язика мамі) почуте невідомо де — може, і від мами, а швидше від однокласниці родом з Полісся, котру вона звала «Ганнуся — велика надуся». Щось ще завертілося у голові: вихор наростав — збудження, збентеження.
Бабуся? У неї? Справді впасти й не встати. День сюрпризів?
Бабуся зайшла до квартири разом із валізкою. «Що там у неї, — подумала Олеся, — в моєї бабусі-агусі, сміх та й годі, певно, авантюристка якась — ні, на циганку не схожа». Дарма, удвох із мамою справляться, чого ж боятися, не ніч, ранок, можна буде закричати, ха-ха, зараз ця бабусенція дістане з кишені старого пальта пістолета… І пух-пух…
— Добрий день у вашій хаті, — сказала прийшла жінка.
— То Ліда? Я зараз, Лідо, — озвалася з ванни мама.
— То не Ліда, — сказала Олеся, — то бабуся.
— Що? Яка бабуся?
«Агуся, — ледве не відповіла Олеся. — На двох ногах карапуся».
Подальші події вона пригадує на диво чітко й водночас мовби як сон. Сон, що прилетів на крилах, на невидимих крилах, невидимий сон. Хіба сон буває невидимий, думає тепер Олеся, він собі є або його немає, сниться чи не сниться, але той сон-дійство таки прилетів і снився посеред ранку і був й туманним, і чітким. Тисячі звуків проникали разом з ним із вулиці й складалися у мозаїку, яка розсипалася й знову складалася. І всередині мозаїки — те, що було з ними. З нею самою, Олесею, мамою, й цією жінкою, котра назвалася бабусею, її бабусею, а отже, мамою мами Віти.
Ось мама, викупана, свіжа й пахуча, зодягнута в халат, заходить… Заходить, дивиться на прийшлу жінку і…
Олесі раптом здалося, що мама от-от упаде. Заточується, це точно. Шукає опори. Обпирається на стінку.
— Мамо! — скрикнула вона.
— Нічого, нічого, — сказала мама — і до чужої жінки: — Ну здрастуй. Дякую, що приїхала.