Я всередині «Янгола». Простую далі. Павло, наш незмінний начальник охорони, ледь помітно киває замість привітання. Очевидячки, має чим собі голову заморочити.
Довкола знаменитий розгардіяш! Мабуть, якби більшість наших відвідувачів побачили, на що схожа ошатна, вміло підсвічена зала нічного клубу за півтори, а то й за півгодини до відкриття, вирішили б протринькати свої гроші деінде. Хоча навряд чи в інших закладах ліпше.
Звісно, наш шеф, Вікторович, вимагає, аби ми з дівчатами бралися до прибирання зранку, щойно зачиняться двері за останнім клієнтом. Та на практиці сил на це банально не вистачає ні в кого. І начальниця зміни поблажливо дозволяє офіціантам затягти весь брудний посуд на кухню, переодягтися та й забиратися додому. За умови, що ввечері на роботу ми з’явимося завчасно. Завчасно настільки, щоб встигнути розгребти сотворений гармидер.
Відчиняю навстіж зачинені вікна клубу. Упускаю міське задимлене повітря до «затишної» атмосфери зали, що пропахла цигарковим димом і випарами спітнілих тіл. Звісно, охоронці вже увімкнули кондиціонери. Та все ж, як на мене, аби сучасна техніка освіжила повітря, треба його спершу роздобути, хоч якесь. Ніхто не звертає уваги на ці мої вибрики. Звикли. Єдина вимога — встигнути зачинити вікна до приходу начальства. Та ніхто й не розуміє, що справа тут і не в повітрі. Мені подобається в застінки цього нічного закладу впускати трішки справжнього міста: деренчання трамваїв, стукання високих підборів поважних модних пані по старій відполірованій роками бруківці, переливчасте звучання медових дзвонів церковиць і соборів, бій годинника на львівській ратуші. Так, я не почуваюся у «Темному янголі» чужинкою, котра втрапила сюди з іншого виміру чи невідомого королівства. Це нагадування мені, що тут діють ті самі закони, що й за вікнами клубу, хай би як дехто старався відгородитися від світу гучною музикою, штучним світлом, дорогими напоями та наїдками й блюзнірською зарозумілістю.
Гукнувши привітання у бік кухні, прямую до «кімнати відпочинку». Хоча, думаю, то таки занадто гучна назва для крихітного закапелка, який, крім усього іншого, слугує гардеробом для всієї обслуги «Темного янгола».
Перш за все перевіряю свою уніформу. Так, чорна міні-спідничка та яскраво-червона напівпрозора блузка не зіжмакані. Колготи новісінькі, набійки на високих закаблуках цілі — все в нормі. Нашвидкуруч накладаю перший шар косметики на обличчя. Із дзеркала на мене дивиться доволі симпатична дівчина. Натуральна зеленоока білявка з ямочкою на підборідді. Скептично підморгую власному відображенню. Ніколи не фарбуюся вдома, як роблять більшість дівчат. Не пхатися ж у міському транспорті з вечірнім макіяжем на мармизі? Останні штрихи залишаю на потім. Так само, як перевдягання. Ще встигну. Джинси і кросівки таки більше пасують для пересування бруківкою гонорового міста Лева.
Досі дивуюся тим відданим культу жіночності львівським панянкам та паням, які спацерують, ніколи не поспішаючи і завжди запізнюючись, стометрівкою чи площею Ринок. Капелюшок, високі підбори, елегантне платтячко чи плащик (залежно від пори року) розміру а-ля Коко Шанель, розкішне декольте, завішене прегарними прикрасами. Чоловікам дах зносить від такої жіночності та елегантної краси.
О, мені до тих пані далеко. Я — заїжджа босячка, закохана в це місто, яке радо впустило мене до себе. Так, я люблю його, але поки не навчилася любити себе в ньому, як усі ці вишукані пані. Вони — львів’янки, то правдивий витвір мистецтва, ними можна милуватися безкінечно.
Не одного хлопа погубила ця краса. Згадати хоча б польського короля Владислава IV Вазу. Якось, прогулюючись Львовом, він побачив на балконі кам’яниці Мазанчівської[1], що на площі Ринок, вродливу панну Ядвішку й до безтями закохався. Король забрав красуню-львів’янку з собою до палацу у Варшаві. Звісно, він хотів із нею одружитися. Однак політична доцільність виявилася сильнішою за бажання короля, але не сильнішою за кохання. Королю Владиславу довелося взяти шлюб із австрійською принцесою Цицилією Ренатою, а по її смерті — з француженкою Людвікою Марією. Натомість Ядвішку видали заміж за шляхтича, котрий мав маєток у Литві. Місцина була доволі лісистою, а король вважався пристрасним мисливцем, часто туди навідувався і жив там безвилазно по декілька місяців. І до кінця життя він не залишив свою кохану. Навіть помер на руках у Ядвіги навесні 1648 року.
1
Кам’яниця Мазанчівська (пол.