Ще одним суттєвим фактором, що стримував українізацію авіаційних частин, була домінуюча в українському національно-визвольному русі концепція, що передбачала відмову від регулярної армії і побудову Збройних Сил на територіально-міліційних засадах. Це, посуті, робило неможливим існування технічно складних родів військ, котрі вимагали тривалої підготовки фахівців-професіоналів, — таких, як авіація. Як наслідок — аж до листопада 1917 року не було завершено українізацію жодного військово-повітряного підрозділу.
Звичайно, не можна стверджувати, що український рух у військово-повітряних підрозділах взагалі не розвивався. В низці частин військово-повітряного флоту Росії ще влітку 1917 р. були створені українські громади. До них, зокрема, відносився 33-й корпусний повітроплавний загін. В діяльності Всеукраїнської ради військових депутатів брали активну участь підпоручники Д. Околот із 9-го армійського та А. Шумовський із 10-го корпусного повітроплавних загонів. У списках делегатів Третього українського військового з'їзду фігурують прізвища представників 3-го авіапарку, 4-го та 7-го повітроплавних дивізіонів, 39-го корпусного повітроплавного загону. Іноді вони представляли досить числені українські громади. Наприклад, делегат А. Бондаренко на з'їзді виступав від імені 355 військовослужбовців-українців 2-ї передової авіабази.
Позитивні зрушення у авіаційній галузі розпочались після проголошення Української Народної Республіки. Нова українська держава створювалась в умовах загрози агресії з боку більшовиків. За таких обставин одним з першочергових завдань української влади стало створення боєздатних Збройних Сил, здатних захистити республіку. В структурі цих збройних сил мало знайтись місце і для авіації. Після проголошення УНР Український генеральний військовий комітет дістав офіційний статус і постановою Центральної Ради від 7 листопада 1917 р. був реорганізований із напівгромадської організації в державну установу — Генеральне Секретарство військових справ (номінально Військовий секретаріат існував з 17 червня, однак свого апарату він не мав). Авіацією в структурі Військового секретаріату займався Технічний відділ, очолюваний суто цивільною людиною — інженером Шумицьким. З метою покращення керівництва авіаційними частинами наприкінці листопада 1917 р. в системі цього відділу було створене Управління Повітряного Флоту. Із врахуванням досвіду Першої світової війни та особливостей підготовки, оснащення і бойового використання військово-повітряних підрозділів, утворювались дві паралельні організації, одна з яких керувала авіаційними формуваннями, а інша — повітроплавними частинами.
Олександр Пилькевич (2.V. 1877-15.Х. 1922)[19]
До керівництва військово-повітряними силами УНР були залучені досить досвідчені фахівці-практики. Першим командуючим української військової авіації став підполковник колишньої російської армії, в минулому командир 7-го авіаційного дивізіону Вячеслав Юрійович Баранов, а його першими співробітниками — військовий льотчик А. А. Шевченко, прапорщик 2-го Гвардійського авіазагону, та Д. П. Аевицький — підпоручик, льотчик-спостерігач 9-го армійського авіазагону. Начальником повітроплавних відділів у листопаді 1917 р. було призначено полковника Гинейка. 13 грудня 1917 р. відповідно до наказу Генерального Секретаріату військових справ ч. 71 «завідуючим авіаційною справою Української Народної армії» був призначений підполковник Віктор Олександрович Павленко. Павленко був людиною досить знаною і авторитетною в українських військових колах. Життєвий шлях його в дореволюційний період загалом являв собою типову кар'єру офіцера-льотчика російської імператорської армії. Закінчивши 1909 р. піхотне училище, Павленко захопився модним в той час серед офіцерів авіаційним спортом. Це захоплення привело його у Севастопольську авіашколу, після закінчення якої він служив у різних авіаційних частинах. З кінця 1916 р. Павленко перебував на доволі престижній посаді начальника повітряної охорони імператорської ставки, однак після Лютневої революції залишив цей пост і прибув в Україну. Тут він активно включився в український військовий рух, беручи, зокрема, участь у створенні 1-го Українського полку ім. Богдана Хмельницького та організації УГВК. Першим українським військовим з'їздом Павленка було обрано до складу УГВК, причому прізвище його стояло четвертим в списку членів цього комітету після прізвищ С. Петлюри, І. Ауценка та В. Винниченка. З серпня 1917 року Павленко був представником УГВК при Ставці Верховного Головнокомандуючого, а з 14 листопада він перебував на дуже важливій посаді тимчасово виконуючого обов'язки командувача військами Київської військової округи. Особисті якості В. Павленка характеризує Д. Дорошенко, називаючи його людиною дуже емоційною, з певним організаторським хистом. З іншого боку, С. Петлюра недолюблював Павленка, називаючи його «авіатором, що увесь день літає у минулому». Незважаючи на офіційну назву своєї посади — «завідувач авіаційною справою» — Павленко, по суті, очолював усі військово-повітряні сили УНР (авіацію і повітроплавання), Баранов же зберіг за собою командування авіаційним компонентом і його посада в той час іменувалась «голова української авіації». Саме на плечі Павленка, Баранова та їх соратників лягли всі проблеми перших місяців існування українських Військово-Повітряних Сил.
19
Генерал-хорунжий Армії УНР. В 1910–1911 рр. — навчався в Офіцерській повітроплавній школі, після закінчення був призначений до 8-ї повітроплавної роти. З 11.IV.1912 р. — капітан.
Під час війни командував 1-м повітроплавним дивізіоном.
Останнє звання у російській армії— полковник. На 1-му Всеукраїнському військовому з'їзді був обраний членом Українського Генерального Військового комітету. З кінця липня 1917 р. — представник УГВК при Головному штабі російської армії у Петрограді. З 23.ХІ.1917 р. — отаман для особливих доручень Українського Генерального штабу. В другій половині 1918 р. — консул Української Держави у Москві. З 15.XI.1918 р. — уповноважений отаман для особливих доручень штабу військ Директорії. З січня 1919 р. — головний інспектор національно-культурно-політичних справ у Дієвій армії УНР. З 16.V. 1919 р. — командир 12-го Немирівського полку ім. І. Сірка Дієвої армії УНР. 16.VI.1919 р. був усунутий з посади. Згодом — призначений командувачем Окремого корпусу прикордонної охорони. 3 липня 1920 р. до 30.Х.1920 р. — за сумісництвом начальник залоги Кам'янця-Подільського.