Знання про вивезення до Майданека і подібних місць схиляло чоловіків і жінок до вступу в Армію крайову. Оскільки їх у будь-яку мить могли схопити і вивезти на силувану працю в концтабір, життя у підпіллі могло здаватися більш безпечним за відкрите життя у Варшаві. Крім цього, підпілля надавало почуття товариства, яке допомагало побороти страх; а також можливість помсти — ліки від безпомічності. Під час вторгнення у 1939 році німці намагалися запобігти організованому спротиву своїй кампанії, знищивши спершу десятки тисяч, а під час акції у 1940 році — тисячі освічених громадян. Та польські освічені класи були значно більшими, аніж припускали німці. В умовах утисків людей ладних взяти на себе командування було дуже багато.
Командування Армії крайової воліло залишатися у підпіллі, займатися організаційною діяльністю, збирати солдатів та зброю і чекати слушного часу для загального повстання. У 1943 році таке терпіння і розрахунок ставали чимраз складнішими. У друкованій і радіопропаганді СРСР закликав поляків до негайного повстання. Свідомі долі євреїв у своїй країні поляки побоювалися, що якщо німецьке правління продовжуватиметься, то і їм загрожуватиме знищення. Особливим шоком стало часткове здійснення генерального плану «Ост» у Люблінському районі Генерал-губернаторства. Хоча той план масової німецької колонізації переважно відкладено, Одило Ґлобочник зайнявся його здійсненням. Починаючи із листопада 1942 року і впродовж першої половини 1943-го німці спустошили 300 польських сіл навколо Замосця, щоб перетворити район на німецьку колонію. Внаслідок цієї замоської акції виселено близько 100 тисяч поляків. Багато з них опинилися у Майданеку та Аушвіці. Оскільки початок цієї акції співпав із завершенням операції «Райнгард», до того ж почалася вона у тому ж районі, де почалася операція «Райнгард», багато поляків вбачали у ній початок «остаточного розв’язання» польського питання. Такий висновок був не цілком слушним, оскільки генеральний план «Ост» не передбачав знищення всіх поляків (а лише більшості); та за існуючих умов він був цілком логічним[609].
Таким чином зміна політики німців щодо робочої сили і повстання варшавських євреїв змусили численних поляків як у Варшаві, так і деінде вдатися до рішучішого спротиву. Тоді як євреї у гетто не мали іншого вибору, крім як кинутися в тотальну боротьбу, поляки-неєвреї могли модулювати свій спротив на шкалі між підпільною конспірацією та відкритою війною. У березні 1943 року Армія крайова вийшла з тіні і вдалася до замахів та партизанської війни. Спроби допомогти бійцям у гетто належали до найперших і доволі непрофесійних публічних актів збройного спротиву. З часом операції стали дієвішими. Армія крайова вбивала німецьких поліцаїв, а також польських громадян, що співпрацювали з гестапо. Впродовж серпня 1943 року німці зареєстрували 942 випадки партизанського опору у Варшавському районі Генерал-губернаторства. По цілому Генерал-губернаторству таких випадків було 6 214[610].
Перехід Армії крайової до збройного опору не міг не спровокувати реакції з боку німців. Цикл терору та контр-терору лютував упродовж наступного року. 13 жовтня 1943 року німці почали застосовувати техніку блокад, що її вдосконалили під час Великої акції у варшавському гетто влітку 1942 року, на житлові райони у решті Варшави. Випадкових людей зненацька захоплювали Для публічних відплатних розстрілів, що мали залякати населення і придушити зростаючий опір. В оголошених наперед місцях, У наперед встановлений час заарештованим групами по п’ятеро-десятеро осіб зав’язували очі й розстрілювали. Перед розстрілом Ці люди нерідко вигукували «Нехай живе Польща!» — тож німці стали затикати їм рота кляпом, одягати їм мішки на голову, або заліплювали рота гіпсом. Поляки збиралися на ці розстріли, але мабуть-таки не засвоювали науки, яку їм хотіли привити німці. Після розстрілів жінки збирали скривавлену землю в банки і брали з собою до церкви[611].
Німці мусили змиритися з невдачею пропаганди, але продовжували у великих кількостях вбивати варшавських поляків. Часом жертвами були люди, що співпрацювали зі спротивом, часом — випадкові заручники. Місце страт німці перенесли на територію колишнього гетто, де розстрілів ніхто не бачив. Найбільша тюрма, у якій тримали поляків, також була у межах території колишнього гетто. Майже кожного дня осені 1943 року тут розстрілювали велику кількість поляків разом із жменькою знайдених у руїнах євреїв. Так, 9 грудня 1943 року розстріляно 139 поляків, а також 16 єврейських жінок і 1 єврейську дитину. 13 січня 1944 року розстріляно понад 300 поляків. Технічно розстріли у гетто були «публічними», хоча спостерігати за ними не дозволялося нікому. Про долю рідних і близьких їхнім родинам повідомляли. Після 15 лютого 1944 року поляки просто зникали зі своїх домівок чи вулиць. їх розстрілювали в гетто без жодної публічної згадки про цю подію. Від жовтня 1943 року до липня 1944 року на руїнах гетто розстріляли близько 9 500 осіб — частково уцілілих євреїв, здебільшого поляків-неєвреїв[612].
609
Madajczyk, "Generalplan," 15; Rutherford, Prelude, 218; Aly, Architects, 275; Ahonen, People, 39.
610
Щодо березня 1943 року, див. Borodziej, Uprising, 41. Щодо винищення євреїв як мотиву, див. Putawski, Wobliczu, 442. Щодо 6 214 випадків партизанського спротиву, див. ВА-МА, RH 53–23 (WiG), 66.
611
Щодо 13 жовтня 1943 року, див. Bartoszewski, Warszawski pierscien, 286. Щодо ґіпсу і землі, див. Корка, Warschau, 58–59.