Варшавське повстання не здолало німців, а для СРСР стало лише легким роздратуванням. Червону армію за межами Варшави зупинила надзвичайно вперта відсіч німців. Німці у Польщі стали до останнього бою — Вермахт на Віслі, а СС і поліція — у Варшаві. Попри надії деяких поляків, нацистський режим не впав після замаху на Гітлера. Замість цього німці сконсолідували східний фронт. У ході операції «Багратіон» було розбито групу армій «Центр», але не сам Вермахт. Унаслідок операції Василій Гросман опинився на тому місці, де вбивали варшавських євреїв, однак не в самій Варшаві. Тим часом Український фронт Червоної армії здійснював важливі операції деінде, на південному сході. У серпні 1944 року Сталін не відчував нагальної потреби взяти Варшаву.
У тому, щоб заохочувати повстання, а потім не підтримати його, був здоровий сталінський сенс. До останньої миті радянська пропаганда закликала до повстання у Варшаві, обіцяючи радянську підтримку. Повстання розпочалося, але підтримки не було. Хоча підстав вважати, що Сталін призупинив бойові операції під Варшавою, немає, але затримка на Віслі пасувала його політичним цілям. Із радянського погляду, повстання у Варшаві було бажаним, оскільки у ньому загинуть німці — а також поляки, готові ризикувати життям заради незалежності. Німці виконають необхідну роботу із знищення решток польської інтелігенції і солдатів Армії крайової (ці дві групи перетиналися). Щойно солдати Армії крайової взяли в руки зброю, Сталін назвав їх авантюристами й злочинцями. Згодом, коли Радянський Союз отримав контроль над Польщею, колишній спротив Гітлерові переслідувався як злочин, виходячи з логіки, за якою будь-яка збройна боротьба, що нею не керували комуністи, підважувала комунізм, а комунізм був єдиним легітимним режимом для Польщі.
Британці й американці не могли надати полякам у Варшаві практично жодної відчутної допомоги. Вінстон Черчиль, чия особиста впертість стала невід’ємним складником війни, не міг зробити нічого кращого, крім як закликати польських союзників Британії укладати з радянською владою компроміс. Улітку 1944 року Черчиль радив польському прем’єр-міністрові Станіславові Міколайчику поїхати до Москви і шукати домовленостей, що дозволили б відновити радянсько-польські дипломатичні відносини. Коли Міколайчик прибув до Москви у липні 1944 року, британський посол сказав йому відступати все: віддати СРСР східну половину країни і змиритися з радянською версією катинської бійні (яка покладала вину за неї на німців, а не на комуністів. Як Міколайчик знав, Рузвельт теж волів не ставити радянську версію подій у Катині під сумнів. Коли у Варшаві почалося повстання, Міколайчик був у Москві. Опинившись у цьому несподіваному становищі, він мусив просити у Сталіна допомоги, яку той відмовився надати. Тоді Черчиль усе ж попросив Сталіна підтримати поляків. 16 серпня Сталін відмахнувся і від нього, кажучи, що не збирається підтримувати «дурну авантюру»[635].
П’ятьма роками раніше Велика Британія вступила у війну через питання польської незалежності. Тепер вона не могла захистити цю незалежність перед своїм радянським союзником. Британська преса часто повторювала лінію Сталіна і змальовувала поляків авантюристами і свавільними людьми, а не британськими союзниками, що прагнуть повернути собі власну столицю. Свій протести висловили Джордж Орвел і Артур Кестлер. Орвел писав про «нечесність і боягузливість» британців, які відмовилися від обов’язку союзників підтримати повстання; Кестлер назвав бездіяльність Сталіна «одним із найбільш ганебних моментів війни»[636].
Американцям теж не пощастило. Якби американські літаки могли дозаправлятися пальним на радянській території, то могли б літати у Польщу з місіями з Італії, бомбити німецькі позиції і надавати полякам провізію. 16 серпня 1944 року, того ж дня, що Сталін дав різку відмову Черчилеві, американські дипломати додали до операції «Френтик» (кампанії бомбардування у східній та південно-східній Європі) кілька польських цілей. Сталін не надав своїм американським союзникам дозволу на дозаправлення для таких місій. Молодший представник американського дипломатичного корпусу Джодж Кенан бачив, куди веде ця логіка. Сталінова відмова була «пожбуреною із злісною радістю рукавичкою». Фактично Сталін дав американцям зрозуміти, що контролюватиме Польщу він, і що йому вигідніше, щоб польські бійці загинули, а повстання провалилося. Через місяць, коли повстання було вже майже придушене, Сталін виявив свою силу й розум і скаламутив протокол історії. У середині вересня, коли це не могло вже ніяк уплинути на результат подій у Варшаві, він нарешті дозволив американцям здійснити декілька бомбардувальних нальотів і сам вдався до декількох[637].
635
Цитата: Borodziej, Uprising, 91. Див. також Ciechanowski, Powstanie, 138, 145, 175, 196, 205.