Зґвалтованих жінок часом забирали на примусову працю, однак більшість захоплених для праці осіб були чоловіками. Росіяни захопили близько 520 тисяч німців — отже, близько десятини від тої кількості людей, що їх на примусову працю з Радянського Союзу вивезли німці. Крім цього, росіяни захопили близько 287 тисяч робітників із країн східної Європи, а також депортували принаймні 40 тисяч поляків, яких вважали загрозою для радянської влади чи майбутнього комуністичного правління. У Будапешті вони захопили угорських цивільних, з якими поводились як з військовополоненими і змусили їх працювати у таборах. Німців скеровано на тяжку й небезпечну роботу в шахтах польської Силезії, східної України, Казахстану чи Сибіру. Рівень смертності серед них суттєво перевищував рівень смертності серед радянських громадян. У Карельському таборі 517 німці гинули уп’ятеро швидше за інших в’язнів ҐУЛАҐу[657].
Близько 600 тисяч німців, яких наприкінці війни захоплено як військовополонених чи робочу силу, загинуло. Близько 185 тисяч німецьких цивільних загинули в радянському полоні під час і після війни. Ще близько 30 тисяч загинуло в польських таборах. Крім цього, в радянських таборах померло близько 363 тисяч німецьких військовополонених (показник смертності становить 11,8 % — проти 57,5 % смертей серед радянських солдатів у німецьких таборах). Ще багато полонених загинули дорогою до таборів, або ж їх розстріляли після того, як вони здалися, не реєструючи як військовополонених[658].
Як і в численних інших випадках, Сталінові злочини уможливила політика Гітлера. Так багато німецьких чоловіків захопили, а жінок Зґвалтували значною мірою через те, що нацисти не організували систематичних евакуацій. Упродовж останніх тижнів війни німецькі війська чимдуж утікали на захід, щоб здатися британцям чи американцям, тільки б не Червоній армії. Цивільне населення часто не мало такої можливості.
Гітлер уявляв війну як справу волі. Таким чином, він наголошував, що на війні зазвичай заперечують поразку і так погіршують її наслідки. Збройний конфлікт він трактував як випробування для німецької раси: «Або Німеччина стане світовою потугою, або ж Німеччини не буде». Націоналізм Гітлера завжди був особливим, позаяк він вважав, що німецька нація має в собі потенціал величі, але потребує виклику імперського панування, щоб очиститися від виродження. Відтак німців можна було шанувати доти, доки тривала успішна війна. Якщо німці розчарували Гітлера, не очистившись кров’ю загиблих ворогів, то винні в цьому лише вони самі. Гітлер показав їм дорогу, але вони відмовилися нею йти. Якщо вони програли війну свого спасіння, то в них не було більше підстав уціліти. Для Гітлера будь-які страждання, що їх могли зазнати німці, були наслідком їхньої ж слабкості. «Якщо німецький народ нездатний боротися за власне самозбереження, то нічого не вдієш. Нехай гине»[659].
Сам Гітлер обрав самогубство. Не для нього були прагматичні міркування, необхідні для збереження життя цивільного населення. Гауляйтери, що мали цивільну владу в східній Німеччині, були відданими діячами нацистської партії і належали до найлояльніших послідовників Гітлера. Ці люди не спромоглися зорганізувати евакуацію населення в трьох ключових провінціях. Гауляйтером Східної Прусії був Еріх Кох, який раніше був райхскомісаром України. Він якось сказав, що кожного українця, гідного їсти з ним за одним столом, муситиме застрелити. Тепер, у січні 1945 року, армія, яка значною мірою складалася з українців, наближалася до його німецької провінції. Він, видавалося, не міг у це до кінця повірити. У Померанії Фрац Шведе-Кобурґ намагався стримати потік німецьких біженців. У Нижній Силезії Карла Ганке непокоїла думка про те, що втеча підважить його кампанію з перетворення Бреслау (нині Вроцлав) на фортецю, здатну зупинити Червону армію. Насправді Червона армія оточила Бреслау так швидко, що люди опинилися в пастці. Через те, що цивільне німецьке населення розпочало евакуацію надто пізно, загинуло значно більше людей, ніж могло загинути. Радянський флот потопив 206 із 790 кораблів, що мали евакуювати німців із Балтійського побережжя. Один із цих кораблів, Вільгельм Густлофф, пізніше у своєму романі Im Krebsgang, згадав Гюнтер Грас[660].
657
Щодо 520 000 німців, див. Urban, Verlust, 517. Щодо 40 000 поляків, див. Zwolski, "Deportacje," 49. Ґур'янов обчислює 39 000-48 000; див. Гурьянов, "Обзор," 205. Ще більшу кількість поляків, схоже, депортували із Радянської Білорусі; див. Szybieka, Historia, 362. Щодо угорських цивільних, див. Ungvary, Schlacht, 411–432. Щодо мін, див. Nitschke, Wysiedlenie, 71. Щодо 287 000 осіб, захоплених для праці, а також Табору 517, див. Wheatcroft, "Scale," 1345.
658
Щодо 185 000 німецьких цивільних, див. Urban, Verlust, 117. Щодо 363 000 німецьких військовополонених, див. Overmans, Verluste, 286; Віткрофт налічує 356 687, див. Wheatcroft, "Scale," 1353. Десятки тисяч італійських, угорських та румунських солдатів теж загинули після того, як здалися Червоній армії. Щодо італійців, Шлєммер пише про 60 000 смертей; див. Schlemmer, Italianer, 74. Щодо угорців, Старк наводить цифру у 200 000 (яка здається неправдоподібно високою); Див. Stark, Human Losses, 33. Див. також Biess, "Vom Opfer," 365.
659
Щодо психологічних джерел проблеми евакуацій, див. Nitschke, Wysiedlenie, 48. Цитата: Hillgruber, Germany, 96. Див. також Steinberg, "Third Reich," 648, і Arendt, In der Gegenwart, 26–29.