Радянський та польський режими працювали паралельно, а часом — спільно. Унаслідок своєї співпраці в період між 1944 та 1947 роками вони змогли похвалитися своєрідним досягненням. З пообіч радянсько-польського кордону їм вдалося усунути етнічні меншини, що урізноманітнювали населення цих пограничних регіонів. Водночас вони усунули тих етнічних націоналістів, що найзавзятіше боролися саме за таку етнічну чистоту. Комуністи присвоїли програму своїх ворогів. Радянське правління перетворилося на етнічні чистки — які вичистили чистильників.
Територія повоєнної Польщі була географічним центром Сталінової кампанії повоєнних етнічних чисток. У тій кампанії свої домівки втратило більше німців, ніж представників будь-якої іншої групи. Станом на кінець 1947 року Польщу покинуло близько 7,6 мільйонів німців. Ще близько 3 мільйонів депортували з демократичної Чехословаччини. У межах Радянського Союзу протягом війни депортовано близько 900 тисяч поволзьких німців. Кількість німців, що втратили домівки впродовж і після війни, перевищувала 12 мільйонів осіб.
Хай яким велетенським було це число, воно не становить більшості насильних переселень, що відбулися під час війни. У той самий повоєнний період радянська влада (чи влада комуністичної Польщі) депортувала близько 2 мільйонів німців. Тоді ж до Радянського Союзу повернулося ще 8 мільйонів людей, що були насильно вивезені на роботи Німеччині. (Оскільки багато, якщо не всі з них, воліли б не повертатися, їх можна рахувати двічі). У Радянському Союзі й Польщі під час і після війни втекли чи зазнали переселення понад 12 мільйонів українців, поляків, білорусів та представників інших народів. Тут не враховано близько 10 мільйонів осіб, що їх у той чи інший спосіб перемістили перед убивством[687].
Хоча втеча й депортація німців не була навмисною політикою масового вбивства, вона є важливим прикладом повоєнних етнічних чисток. Внаслідок усіх громадянських конфліктів, утеч, депортацій та переселень між 1943 і 1947 роками, що їх спровокувало повернення Червоної армії, загинуло близько 700 тисяч німців, принаймні 150 тисяч поляків і з 250 тисяч українців. Під час або невдовзі після депортації з Кавказу, Криму, Молдови та Балтійських держав померло ще принаймні 300 тисяч осіб. Якщо боротьбу литовських, латвійських та естонських націоналістів проти повернення радянської влади вважати спротивом депортаціям (а таким спротивом ця боротьба до певної міри й була), то до загального числа загиблих унаслідок етнічних чисток слід додати ще 100 тисяч осіб[688].
Беручи відносно, частка німців, що зазнали переміщення (у відсотках до загальної кількості німецького населення), значно поступається часткам кавказьких та кримського народів, що їх вивезено до останньої особи. Відсоток німців, що переїхали чи зазнали переселення наприкінці війни, перевищує відсоток поляків, білорусів, українців та прибалтів. Але якщо до воєнних переселень, що їх спричинили німці, додати переселення, спричинені наприкінці війни радянською окупацією, ця різниця зникає. За період від 1939 по 1947 роки поляки, українці, білоруси та прибалти мали приблизно такі ж самі шанси (часом трохи більші, часом трохи менші) зазнати насильного переселення, що й німці. При тому, що всі згадані народи мали справу з ворожою політикою як німців, так і росіян, німці (за низкою винятків) зіткнулися із утисками лише з радянського боку.
У повоєнний період німці могли втратити своє життя із такою ж імовірністю, як і поляки — інша група, що її здебільшого переселено на національну батьківщину. Німці й поляки гинули зі значно меншою ймовірністю, ніж українці, румуни, прибалти, а також представники кавказьких і кримського народів. Під час або безпосередньо внаслідок утечі, виселення чи депортації загинув майже кожен десятий німець або поляк; серед прибалтів і радянських громадян співвідношення було ближчим до кожної п’ятої особи. Загальне правило можна було б сформулювати так: що далі на схід відбувалися депортації і що більш безпосередню участь у них брала радянська влада, то смертоноснішими були їх наслідки. Це можна спостерігати й у випадку самих німців: переважна більшість тих німців, що втекли з Польщі та Чехословаччини, вціліла, тоді як велика частка тих, що зазнали переселення на схід — чи то у межах Радянського Союзу, чи на його територію — загинули.
687
Щодо вісьмох мільйонів осіб, що повернулися до Радянського Союзу, див. Polian, "Violence," 127. Щодо дванадцятьох мільйонів українців, білорусів та поляків, див. Ґерлах (Gerlach, Kalkulierte Morde, 1160), який ретельно досліджував ці питання і стверджує, що у самій лише Білорусі переселено щонайменше три мільйони осіб.
688
Вайнер (Weiner, "Nature," 1137) зауважує, що росіяни доповіли про вбивство 110 825 осіб як українських націоналістів між лютим 1944 і травнем 1946 року. Обчислення НКВД кажуть, що внаслідок депортацій, або невдовзі після переселення (до 1948 року) загинуло 144 705 чеченців, інгушів, балкарів та карачаїв; див. Lieberman, Terrible Fate, 207.