У вересні 1947 року голови комуністичних партій Європи зібралися в Польщі, щоб почути нову лінію Жданова. На зустрічі у Шклярській Порембі, колишньому німецькому курортному містечку під назвою Шрайбергау, вони дізналися, що їхні партії вступлять до Комуністичного інформаційного бюро, чи Комінформу. Ця організація стане знаряддям, через яке Москва передаватиме лінію та координуватиме політику. Присутні комуністичні очільники дізналися, що світ поділявся на «два табори» — прогресивний та реакційний, і в цьому світі Радянському Союзові судилося провадити нові «народні демократії» східної Європи, а Сполучені Штати були приречені успадкувати всі вади виродженого капіталізму, що їх іще недавно можна було спостерігати в нацистській Німеччині. Незмінні закони історії гарантували остаточну перемогу сил прогресу[690].
Комуністам залишалося хіба грати відведену їм у межах прогресивного табору роль — звісно, під проводом Радянського Союзу — а також уникати спокуси ставати на будь-який окремий шлях до соціалізму. Отож, усе було гаразд.
Тоді Жданов пережив перший із декількох серцевих нападів. Та все ж — усе було негаразд.
Розділ 11. Сталінський антисемітизм
У січні 1948 року Сталін убивав еврея. Соломона Міхоельса, голову Єврейського антифашистського комітету і директора Московського єврейського театру відряджено до Мінська, щоб оцінити п’єсу, що претендувала на Сталінську премію. По прибутті його запрошено на дачу наркома внутрішніх справ радянської Білорусі Лаврентія Цанави, який убив Міхоельса разом із незручним свідком. Розчавлені вантажівкою тіла покинули на тихій вулиці.
Лише декількома роками раніше Мінськ пережив безжальні масові вбивства євреїв від рук німців. Іронія ситуації, в якій росіяни убивають у Мінську ще одного радянського єврея, не могла не бути зрозумілою Цанаві, який, крім гебіста, був ще й істориком. Він саме завершував книжку з історії білоруського партизанського руху, в якій оминав увагою особливе лихо і боротьбу євреїв під німецькою окупацією. Книжку з історії єврейських партизанів було написано, але не допущено до друку. Євреї у Мінську під час війни страждали більше за будь-кого іншого; видавалося, що радянське визволення не поклало край стражданню радянських євреїв. Видавалося також, що історії Голокосту в СССР не напишуть[691].
Міхоельс нагадував про питання, яких Сталін прагнув уникнути. Він був особисто знайомий із людьми єврейського походження у безпосередньому оточенні Сталіна, серед яких були член політбюро Лазар Каганович, а також дружини членів політбюро В’ячеслава Молотова та Климента Ворошилова. Що гірше, Міхоельс намагався достукатися до Сталіна з метою обговорити з ним долю євреїв у роки війни. Як і Василій Ґросман, Міхоельс під час війни був членом офіційного Єврейського антифашистського комітету. За вказівкою Сталіна, Міхоельс працював над тим, щоб донести світові звістку про нещастя радянських євреїв — з метою зібрати гроші на радянські воєнні зусилля. Після війни він не погодився віддати масові убивства євреїв на поталу історичному забуттю й дозволити особливому стражданню євреїв розчинитися в загальному стражданні радянських народів. У вересні 1945 року він приніс із собою на лекцію в Києві кришталеву вазу з попелом з Бабиного Яру, а в повоєнні роки продовжував відкрито говорити про рови смерті. До того ж, у 1947 році Міхоельс звернувся до чільного Сталінового пропагандиста Андрія Жданова з проханням про дозвіл видати Чорну книгу радянського єврейства — збірку за редакцією Ґросмана, Іллі Еренбурга та інших, яка містила б документи і свідчення щодо масових убивств. Прохання його залишилося марним. Ждановська візія радянської культури не могла підтримати єврейську історію війни. У повоєнному Радянському Союзі на меморіальних обелісках не могли висіти зірки Давида, а лише п’ятикутні червоні зірки. У західному Радянському Союзі, на землях, що їх росіяни анексували під час, а потім ще раз після війни, на землях, де загинуло близько 1,6 мільйона євреїв, пам’ятники Ленінові ставили на п’єдестали з єврейських надгробків. Синагога, в якій ковельські євреї залишили свої останні послання, використовувалася як склад зерна[692].
Світлана Алілуєва, донька Сталіна, чула, як її батько домовляється з Цанавою про офіційну версію вбивства: «автомобільна аварія». Міхоельс був у радянській культурі особою певної ваги, і його політичні кампанії були для Сталіна небажаними. Тим не менш, вороже ставлення Сталіна до Міхоельса як єврея мабуть стосувалося походження не менш, ніж політики. Сталінів син Яків, який помер у німецькому полоні, був одружений із єврейкою. Першим коханням Світлани був єврейський актор, якого Сталін оголосив британським шпигуном і заслав у ҐУЛАҐ. Перший чоловік Світлани теж був євреєм. Сталін називав його убогим та боягузливим і змусив доньку розлучитися з ним для того, щоб вона могла побратися з сином Жданова, Сталінового очищувача радянської культури. Від цього шлюбу пахло створенням королівської родини, менш єврейської, ніж Світланині власні уподобання. Серед близьких соратників Сталіна завжди були євреї — найвідомішим із них був Каганович. Однак тепер Сталін, що наближався до сімдесятилітнього віку і дедалі більше переймався питаннями наступництва, схоже, змінив про них думку[693].
690
Див. Mastny, Cold War, 30. Щодо серцевого нападу Жданова, див. Sebag Montefiore, Court, 506.
691
Щодо вбивства, див. Rubenstein, Pogrom, 1. Цанава, див. Mavrogordato, "Lowlands," 527; і Smilovitsky, "Antisemitism," 207.
692
Щодо Чорної книги радянського єврейства, див. Kostyrchenko, Shadows, 68. Щодо зірок, див. Weiner, "Nature," 1150; і Weiner, Making Sense, 382. Щодо синагоги і її використання як складу зерна, див. ZIH/1664. Щодо попелу з Бабиного Яру, див. Rubenstein, Pogrom, 38. Див. також, загалом, Veidlinger, Yiddish Theater, 277.