Після смерті Міхоельса радянська політична поліція, що тепер називалася міністерством державної безпеки, висунула іншу причину, з якої його вбивство слугувало радянським інтересам. Причиною Цією став єврейський націоналізм. Голова МГБ Віктор Абакумов у березні 1948 року виснував, що Міхоельс був єврейським націоналістом, який підтримував зв’язки з небезпечними американцями. Як на радянські стандарти, запропонувати такий аргумент було нескладно. У роки війни радянський провід дав Міхоельсові як членові Єврейського антифашистського комітету вказівку апелювати до національних почуттів євреїв. У 1943 році він здійснив мандрівку до Сполучених Штатів з метою зібрати гроші, і там прихильно відгукувався про сіонізм. Волею випадку його літак на декілька годин здійснив посадку на злітній смузі в Палестині, де Міхоельс, за власним визнанням, цілував повітря Святої землі. У лютому 1944 року Міхоельс підтримав кампанію за перетворення Кримського півострова, який росіяни після 1943 року очистили від гаданих ворогів-мусульман, на «єврейську соціалістичну республіку». Розташований на Чорному морі Крим був морською прикордонною зоною Радянського Союзу. Думку про те, що він міг би слугувати батьківщиною радянських євреїв, висловлювали декілька разів, і вона мала підтримку низки видатних американських євреїв. Сталін надав перевагу радянському вирішенню — Біробіджанові, єврейській автономній області у глибині радянського Далекого Сходу[694].
З огляду на особливе місце, що його Друга світова війна займала в досвіді всіх східноєвропейців як в СССР, так і в нових державах-сателітах, усім у новій комуністичній Європі слід було розтлумачити, що російська нація боролася і страждала більше за будь-яку іншу. Росіяни мали бути найбільшими переможцями і найбільшими жертвами, віднині й довіку. Однак глибина Росії мала певний захист від небезпечного Заходу — захист цей надавали інші радянські республіки, а також нові держави-сателіти у східній Європі. Поставала очевидна суперечність: буферні народи мали найменше причин погоджуватися зі сталіністськими заявами щодо російського мучеництва та чистоти. Особливо важко такі заяви було б робити в місцях на кшталт Естонії, Латвії та Литви, де війна почалася і завершилася радянською окупацією. Нелегко було б переконати у їх слушності мешканців західної України, де партизани-націоналісти боролися проти росіян ще багато років після завершення війни. Від поляків годі було чекати, що вони забудуть, як із спільного нападу німецьких та радянських військ на Польщу почалася Друга світова війна.
Ще більші логічні проблеми виникали серед євреїв. Оскільки німці вбивали радянських євреїв, відтак польських, а далі євреїв інших країн Європи, то Голокост годі було вмістити в будь-яку радянську версію війни — особливо ж ту, що переміщувала гравітаційний центр страждання на схід, до Росії, де євреїв загинуло порівняно небагато. Вважати повернення радянської влади визволенням, яким його вважали численні євреї, — одна справа; визнати, що інші радянські громадяни страждали більше за росіян — зовсім інша. Євреї сприймали Червону армію як визвольну силу саме через те, що нацистська політика вимагала їх знищення. Та через особливі умови свого походження це почуття вдячності не могло автоматично перетворитися на політичну легенду про Велику вітчизняну війну і Росію. Зрештою, євреї теж воювали в Червоній армії і частіше за радянських громадян загалом отримували відзнаки за хоробрість[695].
Кількість євреїв, що загинули в Радянському Союзі від рук німців, була державною таємницею. Німці вбили близько мільйона місцевих радянських євреїв — на додачу до ще 1,6 мільйона польських, литовських та латвійських, що опинилися у складі СССР після радянських анексій 1939 та 1940 років. Румуни теж убивали євреїв переважно на тих землях, що після війни опинилися в кордонах Радянського Союзу. Ці числа були особливо дражливими, оскільки вказували на те, що, навіть у порівнянні з жахливими стражданнями інших радянських народів доля євреїв була дуже особливою. Євреї в СРСР складали менш ніж 2 % населення, росіяни — понад половину; німці в окупованому Радянському Союзі вбили більше єврейських цивільних, ніж російських. Випадок євреїв стояв зосібна навіть у порівнянні з тими слов’янськими народами, що страждали більше за росіян — як-то українцями, білорусами та поляками. Радянський провід знав це, як знали й радянські громадяни, що мешкали на землях, окупованих німцями. Але Голокост не міг стати частиною радянської історії війни[696].
694
Щодо Криму, див. Redlich, War, 267; а також Redlich, Propaganda, 57. Див. також Lustiger, Stalin, 155,192; Luks, "Brüche," 28; і Veidlinger, "Soviet Jewry," 9-10.
695
Щодо державної таємниці, див. Lustiger, Stalin, 108. Щодо відзнак за хоробрість, див. Weiner, "Nature," 1151: а також Lustiger, Stalin, 138.
696
Про ці числа уже йшлося у попередніх розділах, і ще йтиметься у післямові. Щодо єврейських смертей у СССР, див. Arad, Soviet Union, 521 і 524. Філімошин (Филимошин, "Об итогах," 124) надає наближення у 1,8 мільйона навмисне убитих під німецькою окупацією цивільних; до цього я додав би близько мільйона заморених голодом військовополонених і ще близько чотирьохсот тисяч смертей (цей показник, як правило, занижують) внаслідок Ленінградської облоги. Отож, враховуючи цивільних і військовополонених, я дозволив би собі навести дуже приблизну кількість у 2,6 мільйона євреїв і 3,2 мільйона мешканців Радянської Росії, що загинули як цивільні чи військовополонені. Якщо військовополонених зараховувати до військових втрат, то показник щодо євреїв перевищить російський показник.