Високі показники вбитих євреїв порушували також і дражливе питання про те, як німцям вдалося за такий короткий проміжок часу вбити в Радянському Союзі таку кількість цивільних. Німцям допомагали радянські громадяни. Як знали всі, хто бачив війну, німецькі війська були величезними, але окупаційні сили німців у тилу були незначними. Німецька цивільна влада й поліція не мала достатньої кількості людей, щоб хоч якось правити над західними землями Радянського Союзу, не кажучи вже про здійснення ретельної політики масового вбивства. Свою роботу за нових господарів продовжували виконувати місцеві службовці, місцеві молоді чоловіки йшли в поліцію, а в гетто частина євреїв узяла на себе поліційний нагляд над рештою. Розстріли, що відбувалися на схід від лінії Молотова-Рібентропа, у той чи інший спосіб скомпрометували сотні тисяч радянських громадян. (Зрештою, значну кількість найважливіших завдань на фабриках смерті, що лежали на захід від лінії Молотова-Рібентропа в окупованій Польщі, теж виконували радянські громадяни. Не вільно було згадувати, що радянські громадяни були службовим персоналом у Треблінці, Собіборі та Бєлжці). Те, Що німцям потрібні були колаборанти, і що вони знайшлися, не дивно. Але колаборація підважувала міт про радянське населення, що об’єдналося на захист честі вітчизни й на спротив проти ненависного фашистського загарбника. Повсюдність цього міту є ще однією причиною, з якої масові вбивства євреїв забуто.
Під час війни росіяни і їхні союзники погоджувалися з тим, що війну не слід було трактувати як боротьбу за визволення євреїв. Виходячи з різних перспектив, радянський, польський, американський і британський провід вважав, що страждання євреїв найкраще трактувати як один бік загалом жахливої німецької окупації. Хоча очільники союзних держав добре знали про Голокост, та ніхто не вбачав у ньому підстави воювати з нацистською Німеччиною або звертати особливу увагу на страждання євреїв. Пропаганда, як правило, оминала єврейське питання. Коли у Москві в жовтні 1943 року Сталін, Черчиль та Рузвельт підписали «Декларацію щодо злочинів», то серед нацистських злочинів згадали «масовий розстріл польських офіцерів». Це речення відсилало до Катині, відповідальність за яку насправді несли росіяни. Спільний документ говорив також про «страту французьких, голландських, бельгійських чи норвезьких заручників» і «критських селян» — але не про євреїв. Ішлося про «народи» Польщі та Радянського Союзу, але єврейську меншину в обох країнах не названо. На час публікації цього списку злочинів від куль чи газу загинуло понад 5 мільйонів євреїв. Загинули вони за те, що були євреями[697].
Така мовчазність щодо расово умотивованого вбивства вказувала на принципове небажання приставати на Гітлерове расистське розуміння світу. Логіка казала, що євреї не були громадянами якоїсь однієї країни, тож злиття їх в одну групу означало б небезпеку визнання їхньої расової єдності, а отже, і прийняття расового бачення світу, під упливом якого діяв Гітлер. З іншого боку, цей крок був поступкою перед народним антисемітизмом — явищем вельми відчутним у Радянському Союзі, Польщі, Британії та Сполучених Штатах. Для Лондона і Вашингтона цю проблему вирішила перемога у війні в 1945 році. Американці та британці не визволили жодного куточка Європи, в якому перед війною жило значне єврейське населення. Не бачили вони й жодної з німецьких фабрик смерті. Політика повоєнної економічної, політичної і військової співпраці в західній Європі не надто переймалася єврейським питанням.
Збільшена територія Сталінової держави містила більшість із німецьких полів убивства, а територія його повоєнної імперії (до якої входила і комуністична Польща) — місця всіх німецьких фабрик смерті. Після війни Сталінові та його політбюро довелося зіткнутися з тривалим спротивом поверненню радянської влади. Це зіткнення надало питанню про долю євреїв у роки війни ідеологічної та політичної неуникненності. Повоєнний спротив на західних територіях Радянського Союзу був продовженням війни під двома оглядами: по-перше, ці землі росіяни мусили завойовувати; по-друге, значна частина населення цих земель пішла на збройну боротьбу проти радянської влади. Частина партизанів у Балтійських державах, Україні та Польщі була відвертими антисемітами і продовжували застосовувати нацистську тактику ототожнення радянської влади з єврейством.
697
Franklin D. Roosevelt, Winston Churchill, and Josif Stalin, "Declaration Concerning Atrocities Made at the Moscow Conference," 30 жовтня 1943 року. Цей документ став частиною Московської декларації.