Розрив між Сталіним і Тито справив вирішальний уплив на міжнародний комунізм. Незалежна поведінка Тито і виключення Югославії з Комінформу перетворили його на негативний зразок «національного комунізму». Між квітнем і вереснем 1948 року режими-сателіти Москви заохочували перейматися гаданою небезпекою націоналізму (мова партійної лінії називала її «правим відхиленням»), а не (єврейського) космополітизму («лівого відхилення»). Коли польський генеральний секретар Владислав Гомулка висловив заперечення щодо нової лінії, то наразив себе на звинувачення в національному «відхиленні». У червні 1948 року Андрій Жданов наказав польським комуністам скинути Гомулку. Член польського політбюро Якуб Берман погодився з тим, що польська партія потерпала від національного відхилення. У серпні Гомулку усунено з посади генерального секретаря. В останні дні місяця він мусив виголосити самокритичну заяву перед зборами центрального комітету польської партії[709].
Гомулка справді уособлював національний комунізм, і польські товариші єврейського походження, мабуть, мали слушність, що боялися його. Він не був євреєм (хоч мав дружину-єврейку) і вважався більш уважним до інтересів поляків-неєвреїв, ніж його товариші. На відміну від Якуба Бермана і низки інших значних комуністичних постатей, він упродовж війни залишався у Варшаві. Через це радянський провід у Москві знав його гірше, ніж його товаришів, що втекли до Радянського Союзу. Національні питання, безперечно, принесли йому зиск: він очолював етнічні чистки німців та українців і особисто взяв на себе відповідальність за поселення поляків у «повернених територіях» на заході. Він навіть виголосив перед центральним комітетом промову, в якій розкритикував певні традиційні течії польської лівиці за непропорційну увагу до євреїв.
Після падіння Гомулки йому на зміну прийшов тріумвірат із Болеслава Берута, Якуба Бермана та Гіларі Мінца (двоє останніх мали єврейське походження). Ця нова польська «трійка» прийшла до влади саме вчасно, щоб не допустити до антисемітських процесів у Польщі. На їх біду, московська лінія змінилася в ті ж тижні, коли вони намагалися зміцнити своє становище. Тоді як праве відхилення було ще можливим, найвиразніші сигнали Сталіна восени 1948 року стосувалися ролі євреїв у комуністичних партіях східної Європи. Він пояснив, що сіоністи й космополіти більше не бажані. Можливо, відчувши цей новий настрій, Гомулка звернувся до Сталіна в грудні того ж року. На переконання Гомулки, серед польського партійного керівництва було надто багато «єврейських товаришів», які «не відчували зв’язку з польським народом». За Гомулкою, такий стан справ спричиняв відчуження партії від польського суспільства і наражав країну на ризик «національного нігілізму»[710].
Відтак 1949 рік приніс до Польщі сталінізм особливого кшталту. Єврейські сталіністи мали велику владу, але опинилися між сталінським антисемітизмом у Москві й народним антисемітизмом у власній країні. Ані перший, ані другий не був таким сильним, щоб унеможливити їхнє правління, але їм слід було пильнувати, щоб ці дві антисемітські лінії не зійшлися. Єврейські комуністи мусили наголошувати на тому, що їхній політичний зв’язок із польською нацією такий міцний, що стирав єврейське походження й унеможливлював будь-яку окрему єврейську політику.
Подиву гідним прикладом цієї тенденції стала реінтерпретація повстання у Варшавському гетто 1943 року — найбільшого випадку єврейського спротиву проти Голокосту — як польського національного бунту під проводом комуністів. Герш Смоляр, польський єврей і комуніст, що був героєм мінського гетто, прибрав із єврейського опору проти нацистів власне євреїв. Повстання у Варшавському гетто він описав у обов’язковій ідеологічній термінології Жданова: у гетто були «два табори» — прогресивний і реакційний. Ті, що говорили про Ізраїль, належали до реакційного табору — тепер, як і тоді. До прогресивного табору належали комуністи, які й стали до бою. То було безпрецедентне викривлення. Хоча комуністи справді закликали гетто до збройного спротиву, більшою популярністю користувалися ліві сіоністи і Бунд, а більше зброї було у правих сіоністів. Смоляр пообіцяв єврейським політичним діячам, що відмовлялися приймати польський національний комунізм, чистки: «А якщо серед нас з’являться люди, що гудітимуть як мухи про якісь начебто вищі й підставовіші національні цілі євреїв, тоді ми усунемо таких людей із нашого суспільства — так само, як бійці в гетто посунули набік боягузів і слабкодухих»[711].
709
Щодо Гомулки та Бермана, див. Sobör-swiderska, Berman, 219,229,240; Paczkowski, Trzy twarze, 109; а також Toranska, Oni, 295–296.
710
Щодо розмови між Сталіним та Гомулкою, див. Naimark, "Gomulka and Stalin," 244. Цитата: Sobör-swiderska, Berman, 258.