Остаточний результат справи Сланського вражає: чехословацький показовий суд радянського зразка 1936 року з нашаруванням відвертого антисемітизму. Хоча серед найвидатніших жертв московських показових судів 1936 року були євреї, судили їх не за їхню єврейськість. У Празі єврейське походження мали 11 з 14 обвинувачених, і щодо усіх них цю обставину фіксував протокол. Слово космополіт вживалося так, ніби було юридичним терміном із загальновідомим значенням. 20 листопада 1952 року Сланський задав тон цілого політичного сеансу, прикликавши духи комуністів, що загинули перед ним: «Я цілковито визнаю свою провину і прагну чесно й правдиво описати все, що зробив, і злочини, що їх скоїв». Він очевидно дотримувався відпрацьованого сценарію. В один момент суду він відповів на запитання, яке прокурор забув поставити[733].
Сланський зізнався в змові, що охоплювала геть усі з обов’язкових параной своєї доби: із титоїстами, сіоністами, масонами та офіцерами американської розвідки, що вербували лише євреїв. Серед його гаданих злочинів було медичне вбивство Готвальда. Інший звинувачений, Рудольф Марголіус, мусив зректися своїх батьків, обоє з яких загинули в Аушвіці. Як і за Великого терору, різні змови координував «центр» — у цьому випадку, «Антидержавний конспіративний центр». Усі 14 звинувачених попросили для себе смертної кари — 11 з них її отримали. 3 грудня 1952 року, коли на шию Сланського пов’язали петлю, він подякував катові й сказав: «Я отримую по заслузі». Тіла 11 страчених кремовано, попіл висипано в рів на дорозі[734].
Цілком можливим у таку мить міг видаватися і публічний суд над євреями. У серпні 1952 року в Москві страчено 13 радянських громадян. Страчено їх за звинуваченням у шпигунстві на користь Сполучених Штатів, на підставі не надійної інформації, а заяв про їхній космополітизм та сіонізм. Цим людям інкриміновано те, що вони єврейські націоналісти та американські шпигуни — на підставі доказів, що їх надали тортури. Судили їх таємно. 11 чехословацьких громадян у Празі у грудні 1952 року стратили на подібних засадах, але після публічного суду, що нагадував про часи Великого терору. Тепер навіть польський режим почав заарештовувати людей як шпигунів Ізраїлю[735].
Восени 1952 року під слідством було ще декілька радянських лікарів. Жоден із них не мав найменшого стосунку до Жданова чи Щербакова, але вони лікували інших радянських та іноземних комуністичних достойників перед смертю. Серед медиків був і особистий лікар Сталіна, який на початку 1952 року порадив йому відійти від справ. За виразним і неодноразовим наказом Сталіна ці люди отримали жахливі побої, після чого дехто з них дав потрібні зізнання. Мірон Вовсі, який доводився Соломону Міхоельсу дворідним братом, власне зізнання проголосив роботоподібною мовою сталінізму: «Обміркувавши все, я дійшов висновку, що, попри жахливість моїх злочинів, я мушу відкрити слідству страшну правду про мою шкідницьку роботу, здійснену з метою знищення здоров’я і скорочення життя конкретних чільних держслужбовців Радянського Союзу»[736].
Маючи в руках такі зізнання, старий чоловік, мабуть, вважав, що слушний час настав. Як правило, Сталін ретельно планував, перш ніж завдати удару, але тепер він, видавалося, поспішав. 4 грудня 1952 року, на другий день після страти Сланського, радянський центральний комітет визнав існування «змови лікарів», чільну роль у якій відігравали «єврейські громадяни». Одним із змовників начебто був Сталінів лікар — росіянин. Декотрі з лікарів мали єврейське походження — і на цьому наголошувалося. Сталін дійшов до того, Що засудив власного лікаря — чоловіка, який порадив йому завершити політичну кар’єру. Сталін виказував і інші знаки того, що його політичні занепокоєння були пов’язані з особистими страхами. Він дослівно тримався за свою доньку Світлану, коли танцював із нею на своєму сімдесят третьому дні народження 21 грудня 1952 року[737].
Здавалося, що того грудня Сталін прагнув стерти власну смерть. Комуніст не може вірити в безсмертну душу, але мусить вірити в Історію — ту, що її виявляють зміни у способах виробництва, що її відображає сходження пролетаріату, що її представляє комуністична партія, що її суть відчитує Сталін і що її фактично творить Сталінова воля. Якщо життя було лише соціальним конструктом, то, можливо, таким конструктом була і смерть — отже, все можна було повернути назад через застосування відважної та вольової діалектики. Лікарі спричиняли, а не відтягували смерть; чоловік, що попереджував про її наближення, був убивцею, а не радником. Потрібна була лише правильна гра. Соломонові Міхоельсу найкраще вдалася роль короля Ліра, правителя, що необачно віддав свою владу зарано — і не тим наступникам. Тепер Міхоельса знищено, наче примару безсилля. Поза сумнівом, його єврейський народ і все, що той народ символізував, — ризик осквернення Радянського Союзу, ризик іншої історії Другої світової війни, ризик настання невідповідного майбутнього — теж можна було знищити[738].
733
Цитату і пропорцію (одинадцять із чотирнадцяти обвинувачених єврейського походження) взято із Procès z vedenim, 44–47 (цитата на с. 47). Щодо зречень, див. Margolius Koväly, Cruel Star, 139.
734
Зізнання Сланського, див. Procès z vedenim, 66, 70, 72. Щодо смертної кари і ката, див. Lukes, "New Evidence," 160, 185. Щодо Марґоліуса, див. Margolius Kovâly, Cruel Star, 141.