Сталін — хворий 73-літній чоловік, що не слухав нічиєї ради, крім власної, далі гнув своє. У грудні 1952 року він сказав, що «кожен єврей є націоналістом і агентом американської розвідки». То було параноїдальне формулювання навіть за його стандартами. Євреї, сказав Сталін того ж місяця, «вважають, що їхній народ врятували Сполучені Штати». То була легенда, що ще не постала; але Сталін не був цілком неправий. Із характерною проникливістю він точно передбачив один із найбільших мітів Холодної війни, ба навіть десятиліть, що прийшли після її завершення. Ніхто з Союзників не доклав особливих зусиль для порятунку євреїв; американці не бачили навіть найзначніших місць убивства[739].
13 січня 1953 року партійний часопис Правда проголосив американську змову, що мала на меті вбити радянське керівництво, послуговуючись медичними засобами. Лікарі — як було зрозуміло всім — були євреями. Новинне агентство ТАРС описало «терористичну групу лікарів» як «звірів у людській подобі». Та попри сповнену ненависті риторику, що так нагадувала про Великий терор, не все було готове для вистави. Ще не всі з названих у статті людей визнали свої гадані злочини — а такою була передумова будь-якого поставленого суду. Перш ніж від них можна буде чекати публічних зізнань, звинувачені мусять зізнатися приватно — такою була мінімальна умова сценографії сталінізму. Від звинувачених годі було чекати, що вони підіграватимуть показовому суду в публічній залі, якщо вони заздалегідь не годилися на це в межах кімнати допитів[740].
Кардіолог і ключова звинувачена Софія Карпай уперто не зізналася ні в чому. Вона була єврейкою, вона була жінкою; можливо, допитувачі чекали, що вона зламається першою. У висліді ж їй — єдиній із усіх звинувачених — вистачило сили не відмовитися від своєї історії і відстоювати свою невинуватість. На допиті, що став для неї останнім, 18 лютого 1953 року, вона не здалася і виразно заперечувала звинувачення проти неї. Подібно до Сталіна, вона була хворою і близькою до смерті; на відміну від нього, вона найпевніше розуміла це. Видавалося, що їй залежало на тому, щоб говорити правду. Своєю поведінкою вона сповільнила розслідування. Нехай лише на декілька днів, але вона пережила Сталіна; можливо, саме завдяки їй Сталіна пережили й інші[741].
У лютому 1953 року радянське керівництво писало і переписувало колективне єврейське самозречення, деякі з фраз у якому узяті безпосередньо з нацистської пропаганди. За підписами видатних радянських євреїв цей документ мав з’явитися у Правді. Серед людей, яких залякуваннями змусили поставити свій підпис, був Василій Ґросман. Преса напалася на його нещодавно опублікований воєнний роман «За справедливе діло» — він, мовляв, недостатньо патріотичний. Роман був про битву під Сталінградом і переважно дотримувався умовностей сталінізму. (Тепер погляд Ґросмана змінився. У продовженні, своєму шедеврі «Життя і доля», Ґросман змусить нацистського допитувача розважати над майбутнім: «Сьогодні вас жахає наша ненависть до євреїв. Завтра ви й самі, можливо, звернетеся по наш досвід»). У найпізнішій із відомих нам чернеток листа, від 20 лютого 1953 року, люди, що його підписали, мали ствердити існування серед євреїв «двох таборів» — прогресивного та реакційного. Ізраїль належав до реакційного табору; його спільники були «єврейськими мільйонерами, пов’язаними з американськими монополістами». Крім цього, радянські євреї мали визнати, що «народи Радянського Союзу, а понад усе — великий російський народ» врятували людство і євреїв[742].
Лист засуджував імперіалізм загалом, а євреїв, що начебто належали до змови лікарів, — поіменно. У термінах сталінізму його можна було сприймати як виправдання широкої чистки радянських євреїв, що не були достатньо ревними антиімперіалістами, — або навіть як запрошення до неї. Радянські громадяни, що мали підписати листа, мусили б ідентифікувати себе як євреїв (не всі з них такими вважалися чи самі себе такими вважали) і як очільників спільноти, що очевидно була в небезпеці. Ілля Еренбурґ, що, як і Ґросман, був радянським письменником єврейського походження, дозволив Сталінові підписувати його іменем полемічні статті з приводу Ізраїлю. Та підтримати найновіший документ він вагався. Він написав виверткого листа Сталінові, у якому питав, що має робити. Еренбурґ вдався до такого ж захисту, який кілька років перед тим використовували Берман та польські комуністи: оскільки євреї — не нація, а особисто ми — віддані комуністи, то як ми можемо брати участь у кампанії, скерованій проти нас як представників якоїсь колективної національної спільноти під назвою єврейство?[743]
739
"Кожен єврей…," див. Rubenstein, Pogrom, 62. "їхній народ врятували…," див. Brown, Rise and Fall, 220.
741
Щодо Карпай, див. Костырченко, Государственный антисемитизм, 466; а також Brent, Plot, 296.
742
Писання і переписування, див. Костырченко, Государственный антисемитизм, 470–478. Щодо Ґросмана, див. Brandenbenger, "Last Crime," 196. Див. також Luks, "Brüche," 47. Цитату із Гросмана взято із Life and Fate, 398.