Сталін втратив свою колись разючу здатність залучати людей до участі у його уявному світі. Він уже не давав вказівки безпековим шефам, як колись, а погрожував їм. Підлеглі Сталіна розуміли, що йому потрібні були зізнання, а також збіги, що їх можна було б представити як докази. Та на заваді їм постійно стояла увага до бюрократичних умовностей, а певною мірою навіть до закону. Суддя, що виніс вирок членам Єврейського антифашистського комітету, повідомив звинуваченим про їхнє право на апеляцію. У ході переслідувань радянських євреїв керівникам органів безпеки іноді було важко донести до своїх підлеглих — а головне: до звинувачених, — чого від них хочуть. Допити, попри свою брутальність, не завжди надавали потрібні докази. Тортури, хоч вони й траплялися, виконували роль крайнього заходу, а Сталін мусив особисто на них наполягати[747].
Сталіна слушно непокоїв уплив війни і Заходу, а також подальше існування радянської системи в тому вигляді, в якому він її створив. У повоєнні роки вже далеко не всі радянські громадяни погоджувалися з тим, що 1940-і роки надавали виправдання рокам 1930-м, що війна з Німеччиною зворотньо виправдовувала репресії над радянськими громадянами. Звісно, такою була логіка Великого терору в той час: наближається війна, і небезпечні елементи слід усунути. У голові Сталіна майбутня війна з американцями, ймовірно, виправдовувала чергову низку попереджувальних репресій у 1950-х роках. Та незрозуміло, чи погодилися б на такий крок радянські громадяни. Хоча численні з них підтримали антисемітську істерію початку 1950-х років (відмовляючись, наприклад, відвідувати єврейських лікарів чи приймати ліки від єврейських аптекарів), то не була підтримка ідеї повернення до масового терору.
Після смерті Сталіна Радянський Союз проіснував ще майже чотири десятиліття, але його органи безпеки більше не влаштовували голоду чи масових розстрілів. Попри свою брутальність, наступники Сталіна покинули практику масового терору в сталінському сенсі слова. Микита Хрущов, який, зрештою, переміг у боротьбі за наступництво Сталіна, звільнив більшість із тих українських в’язнів, що їх за десять років перед тим відіслав до ҐУЛАҐу. Справа була не в тому, що Хрущов був особисто неспроможний на масові вбивства — він виявив неабияку кровожерливість під час Великого терору і повторного завоювання західної України після Другої світової війни. Просто він вважав, що Радянським Союзом більше не можна було правити в той самий спосіб. У промові на з’їзді партії у лютому 1956 року він навіть викрив низку Сталінових злочинів, хоча наголосив на стражданні партійних еліт, а не селян, робітників і членів національних меншин — груп, які постраждали значно більше.
Східноєвропейські держави залишалися сателітами Радянського Союзу, але жодна з них не перейшла від показових судів (які в 1930-х роках були вступом до Великого терору) до масового вбивства. Більшість із східноєвропейських держав (за винятком Польщі) колективізували сільське господарство, але не заперечували селянам право на приватні ділянки. На відміну від Радянського Союзу, в державах-сателітах не було голоду. За Хрущова, у 1956 році, Радянський Союз здійснив вторгнення в комуністичну Угорщину. Хоча громадянська війна, що прийшла після вторгнення, забрала тисячі життів і призвела до силуваної зміни влади, масових кривавих чисток після неї не було. Після 1953 року в комуністичній східній Європі навмисно вбито порівняно небагато людей — на декілька порядків менше, ніж у пору масового вбивства (1933–1945) та етнічних чисток (1945–1947).
Сталінський антисемітизм не покидав східну Європу ще довго після Сталінової смерті. Він рідко був важливим знаряддям урядування, але по нього завжди можна було сягнути в мить політичного стресу. Антисемітизм дозволив очільникам переглянути історію воєнного страждання (яке згадували як страждання винятково слов’янське), а також історію самого сталінізму (який поставав викривленою єврейською версією комунізму).
747
Наказ про застосування побоїв Сталін віддав 13 листопада; див. Brent, Plot, 224. Щодо суду, див. Lustiger, Stalin, 250.