Мешканці Варшави не могли не завважити, що ці люди покидали місто із залізничного вокзалу, що лежав неподалік від пересадкового пункту, де лише двадцять шість років перед тим поїзди вивозили варшавських євреїв до Треблінки. Перед Другою світовою війною в Польщі мешкало принаймні 3 мільйони євреїв. Після цього епізоду комуністичного антисемітизму їх залишилося близько 30 тисяч. Для польських комуністів і тих, що йняли їм віри, євреї не були жертвами ані у 1968 році, ані в будь-який раніший момент; вони були тими, що змовилися відібрати в поляків їхнє право стверджувати власну невинуватість і героїзм.
Сталінський антисемітизм у Польщі в 1968 році змінив життя десятків тисяч людей, а також поховав віру в марксизм, яку ще плекали численні розумні молоді чоловіки й жінки східної Європи. Звісно, це була не єдина проблема марксизму. На той час економічний потенціал сталіністської моделі було вичерпано як у комуністичній Польщі, так і в інших країнах комуністичного блоку. Колективізація не несла користі країнам із аграрною економікою. Насильна індустріалізація могла створити лише обмежене зростання. Змінилося покоління — і стало зрозуміло, що західна Європа була багатшою за комуністичний світ, і що різниця між ними зростала. Взявши на озброєння антисемітизм, чільні польські комуністи імпліцитно визнавали, що їхню систему годі покращити. Вони відвернули від себе багатьох із тих, що раніше могли вірити в реформований комунізм — а самі не мали гадки, як покращити систему. У 1970 році Гомулка втратив владу після спроби підвищити ціни, а на зміну йому прийшов цілком неідеологічний наступник, що намагався позиками купити для своєї Польщі достаток. Невдача цього задуму привела до постання у 1980 році руху Солідарність[754].
Поки у березні 1968 року польські студенти падали під ударами поліційних кийків, чехословацькі комуністи прагнули реформувати марксизм у східній Європі. Під час Празької весни комуністичний режим дуже послабив обмеження свободи в надії створити підтримку для економічних реформ. Як можна було передбачити, дискусії повернули не в той бій, якого сподівався режим. Попри тиск із боку Радянського Союзу, генеральний секретар чехословацької партії Александр Дубчек не припинив зібрання й дебати. У серпні радянські (а також польські, східнонімецькі, болгарські, угорські) війська вступили в Чехословаччину і придушили Празьку весну.
Радянська пропаганда підтвердила, що польський антисемітський експеримент не був відхиленням. Радянська преса приділила багато уваги справжньому чи гаданому єврейському походженню чехословацьких реформаторів комунізму. У 1970-х та 1980-х роках У Польщі таємна поліція регулярно наголошувала на єврейському походженні деяких опозиціонерів. Коли у 1985 році до влади в Радянському Союзі прийшов реформатор Михайло Горбачов, противники його реформ намагалися використати російський антисемітизм для захисту старої системи[755].
Сталінізм витіснив східноєвропейських євреїв із їхнього історичного становища жертв Німеччини, помістивши натомість в осердя наратив про імперіалістську змову проти комунізму. Після цього виставити їх носіями власної конспірації було зовсім легко. Так небажання комуністів виокремити і визначити найбільший злочин Гітлера з плином десятиліть стало підтверджувати один із аспектів Гітлерового світогляду.
Сталінський антисемітизм у Москві, Празі та Варшаві вкоротив віку лише жменьці людей, але скаламутив європейське минуле. Голокост становив проблему для сталіністської оповіді про страждання радянських громадян як таких, а також посував росіян і слов’ян із ролі найстражденнішої з груп. Саме комуністів, разом із відданими слов’янськими (та іншими) прибічниками, слід було вважати водночас переможцями і жертвами Другої світової війни. Цю схему слов’янської невинуватості й західної агресії застосовано також і до Холодної війни, навіть якщо це означало, що євреїв у їхньому ототожненні з Ізраїлем та Америкою — двома країнами західного імперіалістичного табору — вважатимуть агресорами історії.
Доки комуністи правили над більшістю Європи, світ не міг побачити Голокост таким, яким він був насправді. Саме через те, що так багато східноєвропейців-неєвреїв справді загинули на полях битв, у Дулагах та Шталагах, в обложених містах, у відплатних акціях на селі, наголос, що його комуністи ставили на стражданні неєвреїв, завжди мав під собою історичне підґрунтя. Комуністичні очільники, починаючи від Сталіна, могли слушно сказати, що небагато людей на Заході усвідомлюють роль Червоної армії в поразці Вермахту, і страждання, що їх народи східної Європи зазнали за німецької окупації. Для того, щоб екстерналізувати те, що колись було таким вагомим для східної Європи — єврейську цивілізацію, — знадобилася лише незначна модифікація, а саме — поміщення Голокосту в загальніший страдницький наратив. Під час Холодної війни природна відповідь на Заході полягала в наголошенні надзвичайних страждань, що їх сталінізм завдав громадянам Радянського Союзу. Це теж було правдою; але, як і у випадку з радянськими оповідями, то була не єдина правда і не вся. У цьому змаганні за пам’ять Голокост, інша політика масового вбивства, що її здійснювали німці, і масові вбивства Сталіна стали трьома різними історіями, хоча насправді вони ділили між собою історичний час і місце.