Образ німецького концтабору як найгіршого складника націонал-соціалізму є оманою, темним міражем над незвіданою пустелею. У ранні місяці 1945 року, з падінням німецької держави, в’язні есесівських концтаборів, переважно неєвреї, гинули у великих кількостях, їхня доля була подібною до долі в’язнів ҐУЛАҐу в Радянському Союзі між 1941 та 1943 роками, коли радянська система переживала стрес німецького вторгнення та окупації. Частину з цих голодних жертв американці й британці зняли на кіноплівку. Ці картини привели європейців та американців до хибних висновків щодо німецької системи. Наприкінці війни у концтаборах загинули сотні тисяч людей, але ці концтабори (на відміну від установ смерті) не будували для масового вбивства. Хоча частину євреїв засуджено до концтаборів як політв’язнів, а частину відсилали туди як робітників, концтабори призначалися переважно не для євреїв. Євреї, що потрапили в концтабори, належать до тих євреїв, що уціліли. У цьому криється ще одна причина, з якої концтабори здаються нам знайомими: їх описали уцілілі — люди, що зрештою загинули б від праці, але їх визволили в кінці війни. Німецька політика вбивства усіх євреїв Європи здійснювалася не в концтаборах, а над ровами, у газових вантажівках і на смертельних установах у Хелмні, Белжцю, Собіборі, Треблінці, Майданеку та Аушвіці[758].
Як визнавала Ханна Арендт, Аушвіц був незвичайним поєднанням промислового таборового комплексу і установи вбивства. Аушвіц залишається водночас символом концентрації і винищення, а тому створює певне сум’яття. Спочатку в таборі були ув’язнені поляки, тоді радянські військовополонені, а тоді євреї та роми. Після додання фабрики смерті частину тих євреїв, що прибували сюди, відбирали для праці, змушували працювати до виснаження, а тоді відсилали до газових камер. Відтак прикладом аргументу Арендт про поступове відчуження, що завершується смертю, може слугувати передовсім Аушвіц. Така інтерпретація гармонізує з літературою про Аушвіц, що вийшла з-під пера уцілілих: Тадеуша Боровського, Примо Леві чи Елі Візеля. Однак такий розвиток подій є винятком. Він не передає звичний хід Голокосту, навіть у Аушвіці. Більшість із загиблих у Аушвіці євреїв гинули від газу безпосередньо по прибутті, не провівши ані дня в таборі. Подорож євреїв із табору до газових камер була лише невеликим розділом історії комплексу в Аушвіці і не є адекватним відображенням Голокосту чи масового вбивства загалом.
Аушвіц справді був значним місцем в історії Голокосту: тут свою смерть зустрів приблизно кожен шостий із загиблих євреїв. Та хоча фабрика смерті в Аушвіці припинила свою діяльність останньою, вона не втілювала вершину технології вбивства. Найдієвіші розстрільні загони вбивали швидше. Швидше гинули люди в голодних районах і швидше гинули люди у Треблінці. Найбільші єврейські спільноти Європи — польську і радянську — знищено також передовсім не в Аушвіці. На той час, коли Аушвіц став найбільшою фабрикою смерті, більшість радянських і польських євреїв, що потрапили під німецьку окупацію, були вже мертві. Коли навесні 1943 року запрацювали газові камери і крематорії в Біркенау, понад ¾ з усіх загиблих у Голокості євреїв уже не жили. Зрештою, переважна більшість — понад 90 % — усіх зумисне вбитих нацистським та радянським режимами людей загинула до того, як свою смертоносну роботу розпочали газові камери в Біркенау. Аушвіц є кодою до фуги смерті.
Можливо, як стверджувала Арендт, масові вбивства, що провадилися нацистами й комуністами, були знаком якоїсь глибшої дисфункціональності модерного суспільства. Але перш ніж ми зробимо такі теоретичні висновки щодо модерності чи будь-чого іншого, ми мусимо зрозуміти, що власне сталося в плині Голокосту — і що сталося на Кривавих землях загалом. Наразі епоха масового вбивства у Європі потерпає від надмірного теоретизування і нерозуміння.
На відміну від Арендт, яка володіла надзвичайною обізнаністю в межах доступної документації, ми не бачимо, як виправдати цю непропорційність між теорією і знанням. Числа загиблих нам нині доступні — часом із більшою, часом із меншою точністю, але з точністю достатньою для того, щоб зрозуміти деструктивність обох режимів. Здійснюючи політику, що мала вбивати цивільне населення або військовополонених, нацистська Німеччина забрала близько 10 мільйонів життів на Кривавих землях (і близько 11 мільйонів загалом); Радянський Союз на чолі зі Сталіном відповідає за понад 4 мільйони смертей на Кривавих землях (і приблизно 6 мільйонів загалом). Якщо додати до цього числа передбачувані смерті внаслідок голоду, етнічних чисток і довгих ув’язнень у таборах, то Сталінова статистика зросте до близько 9 мільйонів, а нацистська — до 12. Цю вищу межу ми ніколи не знатимемо з цілковитою певністю, зокрема через те, що мільйони цивільних, чиї смерті стали непрямим наслідком Другої світової війни, були у той чи інший спосіб жертвами обох систем.