Регіон, що найбільше постраждав як від нацистського, так і від сталінського режимів — Криваві землі: сьогодні це Санкт-Петербург із західним краєм Російської Федерації, більша частина Польщі, Балтійських держав, Білорусі та України. Саме тут сила і лють нацистського та радянського режимів перетнулися і вступили у взаємодію. Значення Кривавих земель не лише в тому, що більшість жертв були мешканцями цього регіону, але й у тому, що він став осердям різноманітної політики, що вбивала людей із інших місць. Так, німці вбили близько 5,4 мільйона євреїв. Понад 4 мільйони з них були мешканцями Кривавих земель: польськими, радянськими, литовськими та латвійськими євреями. Більшість із решти були євреями з інших східноєвропейських країн. Найбільша група єврейських жертв з-поза регіону, євреї угорські, загинула в Аушвіці, на Кривавих землях. Якщо додати Румунію та Чехословаччину, то східноєвропейські євреї становитимуть майже 90 % жертв Голокосту. Менші єврейські спільноти західної та південної Європи також привозили на смерть до Кривавих земель.
Рівно ж як єврейські жертви, жертви-неєвреї були або мешканцями Кривавих земель, або привезеними сюди вмирати. У таборах військовополонених, а також у Ленінграді та інших містах німці заморили голодом понад 4 мільйони осіб. Більшість жертв цієї політики зумисного вбивства голодом (хоч і не всі) були мешканцями Кривавих земель, близько мільйона становили радянські громадяни з-поза меж регіону. Жертви Сталінової політики масового вбивства жили по всіх закутках Радянського Союзу, найбільшої держави у світовій історії. Та навіть так лють Сталіна найболячіше вдарила по західному пограниччю Радянського Союзу, що лежить на Кривавих землях. Під час колективізації СРСР заморив голодом понад 5 мільйонів людей, більшість із них у Радянській Україні. Офіційні радянські записи показують убивство 681 691 особи у Великому терорі 1937–1938 років. Непропорційно велика частка цих осіб були радянськими поляками або ж селянами з радянської України. Обидві з цих груп мешкали на західних територіях Радянського Союзу, а отже, у Кривавих землях. Самі по собі ці числа не становлять порівняння між двома системами, але можуть — а може, мусять — слугувати відправною точкою[759].
У травні 1941 року Ханна Арендт емігрувала до Сполучених Штатів, де звернула всю глибину свого німецького філософського вишколу на питання походження націонал-соціалістичного та радянського режимів. Через декілька тижнів після її від’їзду Німеччина напала на Радянський Союз. У Європі нацистська Німеччина і Радянський Союз постали окремо, а тоді уклали між собою союз.
У Європі Василія Гросмана — засновника другої традиції порівняння — між Радянським Союзом та нацистською Німеччиною точилася війна. Гросман, автор художніх творів, що став радянським воєнним кореспондентом, бачив чимало важливих битв на Східному фронті, а також сліди всіх найбільших німецьких (і радянських) злочинів. Як і Арендт, він намагався зрозуміти німецьке масове вбивство євреїв на сході в універсальних термінах. Для нього це означало передовсім не критику модерності як такої, а засудження фашизму і Німеччини. У ту мить, коли Арендт опублікувала свої «Витоки тоталітаризму», Ґросман позбувся цих політичних рамців через особистий досвід антисемітизму в Радянському Союзі. Відтак він зламав табу століття, помістивши злочини нацистського та радянського режимів на одних і тих самих сторінках, в одних і тих самих сценах двох романів, репутація яких з часом лише зростає. Ґросман прагнув не провести аналітичне об’єднання обох систем у рамцях однієї соціологічної схеми (прикладом якої є тоталітаризм Ханни Арендт), а позбавити їх власних ідеологічних самообгрунтувань — і таким чином відкрити спільну для них нелюдяність.
759
Більшість із решти померлих від голоду стосуються Казахстану. Смерті в Україні я замислюю до навмисних, а в Казахстані — до передбачуваних. Майбутні дослідження можуть змінити наші оцінки щодо навмисності подій.