У «Житті й долі» (роман завершено у 1959 році й опубліковано за кордоном у 1980-у) Ґросман змушує одного з персонажів, такого-собі юродивого, на одному подиху згадати німецькі розстріли євреїв у Білорусі й канібалізм у Радянський Україні. У незавершеному на час смерті романі (1964 року) «Все тече», що вийшов друком за кордоном у 1970 році, він виказує обізнаність зі сценами з німецьких концтаборів для того, щоб порушити тему голоду в Україні: «А діти — ви бачили газетні фотографії дітей з німецьких таборів? Ці мали такий самий вигляд: голови важкі як ядра з гармат; тоненькі шийки, подібні до журавлиних; а на руках і ногах видно кожну кісточку. Кожну кісточку, що рухається під шкірою, і суглоби між ними». Ґросман повертався до цього порівняння між нацистами і радянським режимом знову і знову — не для того, щоб розбурхати суперечку, а для того, щоб створити традицію[760].
Як вигукує один із Ґросманових персонажів, ключем до націонал-соціалізму та сталінізму була їхня здатність відбирати в груп людей право вважатися людьми. Єдина можлива відповідь на це полягала в ненастанному ствердженні того, що це просто неправда. Євреї й куркулі «є людьми. Вони людські істоти. Тепер я розумію, що всі ми — людські істоти». Так література боролася проти того, що Арендт називала вигаданим світом тоталітаризму. Те, що людей вбивають у великих кількостях, стверджувала вона, можливе тому, Що очільники, подібні до Сталіна з Гітлером, могли уявити собі світ без куркулів, або без євреїв, а тоді, бодай недосконало, підкорити реальний світ своєму баченню. Загибель втрачає свою моральну вагу не так тому, що її приховують, як тому, що вона наскрізь просякнута оповіддю, яка її спричинила. Так само й мертві втрачають свою людську природу; їх оживляють як безпомічних гравців у драмі прогресу — навіть тоді (або особливо тоді), коли цій історії опирається ідеологічний ворог. Ґросман витягнув жертв із какофонії століття і додав їхні голоси до безкінечної полеміки.
Так, Арендт і Ґросман дають нам дві прості ідеї. По-перше, легітимне порівняння нацистської Німеччини зі сталіністським Радянським Союзом мусить не лише пояснити злочини, а й прийняти людяність усіх, що були в них задіяні, разом із жертвами, винуватцями, пасивними спостерігачами й очільниками. По-друге, легітимне порівняння мусить починатися з життя, а не зі смерті. Смерть не є вирішенням, а лише суб’єктом. Вона мусить приносити неспокій, а не задоволення. Понад усе, вона не повинна бути завершальною риторичною фігурою, що приводить історію до визначеного кінця. Оскільки сенсу смерті надає життя, а не навпаки, то важливо спитати: як можна було (як можна) привести таку велику кількість людських життів до наглого кінця?
Як у Радянському Союзі, так і в нацистській Німеччині утопії спершу замислювалися, тоді коригувалися дійсністю, і нарешті впроваджувалися у вигляді масового вбивства — восени 1932 року у випадку Сталіна, восени 1941 року у випадку Гітлера. Сталінова утопія передбачала колективізацію Радянського Союзу за період від дев’яти до дванадцяти тижнів. Гітлерова утопія за той самий час передбачала завоювання Радянського Союзу. У зворотній перспективі обидві утопії видаються жахливо непрактичними. Та обидві утопії впроваджено в життя — під прикриттям великої брехні, навіть після того, як поразка була очевидною. Ретроспективні аргументи щодо слушності політики надавали мертві людські істоти. Таким чином Гітлер зі Сталіним поділяли певну політику тиранії. Спершу вони спричинили катастрофи, тоді звинуватили зручного ворога — і, нарешті, використали смерть мільйонів для підтвердження необхідності чи бажаності їхньої політики. Обидва мали трансформативну утопію, групу винних тоді, коли утопія виявлялася нездійсненною, а також політику масового вбивства як певний сурогат перемоги.
У ході як колективізації, так і «остаточного розв’язання», масові жертви потрібні були для того, щоб захистити очільника від немислимості помилок. Коли колективізація спричинила в радянській Україні спротив і голод, Сталін звинуватив куркулів, а також українців і поляків. Коли наступ Вермахту зупинено під Москвою, а американці вступили у Другу світову війну, Гітлер звинуватив євреїв. Рівно ж як куркулі, українці й поляки, понесли вину за перешкоди на шляху побудови радянської системи, євреї понесли вину за перешкоди на шляху її знищення. Сталін обрав колективізацію, Гітлер — війну, але обом очільникам, як і їхнім соратникам, простіше було перекласти відповідальність за пов’язані з колективізацією та війною катастрофи на когось іншого. Сталінову інтерпретацію застосовано для того, щоб виправдати заморення голодом України, а тоді — масові розстріли куркулів і представників національних меншин. Гітлерова інтерпретація виправдала розстріли й газові камери для всіх євреїв. Після того, як колективізація принесла голодну смерть мільйонів, Сталін подав цю смерть як доказ успішної класової боротьби. Смерті євреїв від розстрілів, а тоді від газових камер Гітлер дедалі виразніше представляв як мету війни. Коли війну програно, масове вбивство євреїв він назвав своєю перемогою.
760
Цю і подальшу цитати взято із Все Тече у англійському перекладі Роберта Чендлера (Everything Flows), здійсненому у 2010 році, і на час написання цієї книжки неопублікованому. Див. також Life and Fate, 29.