Але селяни майже не мали зброї, їм бракувало доброї організації. Держава мала практичну монополію на вогнепальну зброю і матеріально-технічні ресурси. Селянські виступи фіксував потужний правоохоронний апарат держави; чекісти, можливо, не розуміли мотивів селян, але бачили загальну спрямованість їхніх виступів. У 1930 році ОҐПУ зафіксувало майже мільйон випадків індивідуального спротиву. У березні того року майже половина масових селянських заворушень у Радянському Союзі припала на Україну. Українські селяни, бувало, голосували ногами, тікаючи на захід, у сусідню Польщу. За їхнім прикладом йшли цілі села: піднявши церковні хоругви, хрести або просто чорний прапор, люди вирушали на захід у бік кордону. Тисячі людей перебралися до Польщі, де вже знали про голод у радянській Україні[24].
Утеча селян у Польщу перетворилася на міжнародну проблему, ця ситуація дуже непокоїла Сталіна і політбюро. Це означало, що польська влада, яка в той час узяла курс на політичне порозуміння з власною чисельною українською меншиною, дізнається про перебіг і наслідки колективізації. Польські прикордонники ретельно допитували біженців, отримуючи інформацію про хід і провали колективізації. Деякі селяни просили Польщу втрутитися і покласти край стражданням селян. Біженці також давали Польщі потужну пропагандистську зброю проти Радянського Союзу. При Юзефі Пілсудському Польща не збиралася воювати з Радянським Союзом, але таки виношувала плани його дезінтеграції за національними лініями і робила певні кроки у цьому напрямку. В той час, як українці тікали з УРСР, Польща посилала в протилежний бік своїх агентів, які мали підштовхувати українців до повстання. На польських пропагандистських плакатах Сталіна називали «Цар-голод» — він експортує зерно, а власний народ голодує. У березні 1930 році члени політбюро побоювалися, що «польський уряд може втрутитися»[25].
Колективізація була загальнодержавною політикою, Радянський Союз — величезною країною, і нестабільну ситуацію у прикордонні слід було розглядати у світлі загальних сценаріїв війни.
Сталін і радянське керівництво вважали Польщу аванпостом капіталістичного світу на західному кордоні СРСР, так само як Японію на сході. Польсько-японські стосунки складалися цілком добре; і навесні 1930 року Сталіна дуже турбувала загроза спільного польсько-японського вторгнення. Радянський Союз мав найбільшу територію у світі, від Європи до Тихого океану, і Сталін мусив зважати не лише на європейські держави, а й на азіатські амбіції Японії.
Військова репутація Японії склалася за рахунок росіян. Японія перетворилася на світову державу, завдавши поразки Російській імперії в російсько-японській війні 1904–1905 років і захопивши російські залізничні лінії на Далекому Сході. Сталін добре знав, що Польща і Японія мали свої інтереси стосовно України і національного питання в Радянському Союзі. Видається, що Сталін гостро відчував історичне приниження росіян в Азії. Він любив пісню «На сопках Маньчжурії», в якій ішлося про помсту японцям[26].
Так само як хаос, принесений колективізацією, у західних областях СРСР викликав побоювання польської інтервенції, безлад у східній частині країни грав на руку Японії. В радянській Середній Азії, особливо в переважно мусульманському Казахстані колективізація породила ще більший хаос, ніж в УРСР. Вона потребувала ще радикальнішої соціальної трансформації. Народи Казахської PCP вели кочовий спосіб життя, і перший крок до радянської модернізації полягав у примусі до осілості. Перш ніж почнеться колективізація, кочовики мусили стати селянами. Політика «осілості» позбавляла скотарів худоби, а отже, й засобів до існування. Люди переганяли своїх верблюдів і коней через кордон у мусульманську китайську провінцію Сіньцзян (Східний Туркестан), що викликало в Сталіна підозру, ніби вони є агентами японців, які відігравали головну зовнішню роль у внутрішньокитайських конфліктах[27].
Не все йшло за планом. Колективізація, яка мала зміцнити радянський лад, натомість дестабілізувала ситуацію на прикордонні. П’ятирічний план, який мав принести соціалізм у європейські та середньоазіатські райони СРСР, приніс натомість колосальні страждання, а держава, яка мала уособлювати справедливість, реагувала на ситуацію звичайнісінькими засобами примусу і насильством. Радянських поляків депортували із західних прикордонних областей, скрізь посилили охорону кордону. Світова революція мала відбутися за зачиненим кордоном, а Сталіну доводилося захищати «соціалізм в окремо взятій країні»[28].
24
Graziosi, War, 53–57; Viola, War, 320; Kulczycki, Holodomor, 131; Snyder, Sketches, 92–94.
25
Цитата: Morris, "The Polish Terror," 753. Про те, що радянську владу непокоїла нова політика Польщі стосовно української меншини, див.: Report of 13 July 1926, AVPRF, 122/10/34. Див. також в загальному плані: Snyder, Sketches, 83-114.
27
Cameron, "Hungry Steppe," chap. 6. Про Сіньцзян див.: Millward, Eurasian Crossroads, 191–210.