Коли у 1939 році німці й росіяни разом напали на Польщу, польські офіцери мусили вирішувати, кому їм здаватися. Польські євреї (та інші польські громадяни) мусили вирішувати, чи слід їм тікати до іншої зони окупації. Після того, як у 1941 році Німеччина напала на Радянський Союз, частина радянських військовополонених зважувала ризик колаборації з німцями проти ймовірної голодної загибелі в таборах. Білоруська молодь мусила вирішувати, приєднуватися до радянських партизанів, чи до німецької поліції-доки їх не почали силоміць зганяти до одних чи до інших. Євреї у Мінську в 1942 році мусили вибирати між подальшим перебуванням у гетто і втечею до лісу в пошуку радянських партизанів. У 1944 році командувачі польської Армії крайової мусили приймати рішення щодо того, чи слід їм спробувати визволити Варшаву від німців самотужки, чи чекати на радянську армію. Більшість із уцілілих в українському голоді 1933 року пізніше зазнали німецької окупації; більшість уцілілих у німецьких голодних таборах 1941 року згодом повернулися до Сталінового Радянського Союзу; більшість із тих уцілілих у Голокості осіб, що залишилися в Європі, досвідчили також і комунізм.
Ці європейці, що заселяли ключову частину Європи у ключовий час, були приречені порівнювати. Нам, за бажання, доступна можливість розважати над двома системами в ізоляції; люди, що зазнали дію цих двох систем, пережили їх перетин і взаємодію. Іноді нацистський та радянський режими були союзниками — зокрема у спільній окупації Польщі. Часом, навіть як вороги, вони мали узгоджувані цілі — наприклад, коли Сталін вирішив не допомагати варшавським повстанцям у 1944 році, дозволивши німцям убити людей, які згодом противилися б комуністичному правлінню. Саме в цьому полягає суть того, що Франсуа Фюре назвав їхньою «войовничою співучастю». Часто німці й росіяни нацьковували одне одного на загострення, що забирало більше життів, аніж забрала б політика якоїсь однієї з цих держав. Найкращою нагодою для кожного очільника спокусити іншого на ще більшу брутальність була партизанська війна. Починаючи з 1942 року, Сталін заохочував партизанські акції на окупованій території радянської Білорусі, знаючи, що ці акції накличуть на його ж громадян масову відплату. Гітлер вітав можливість убивати «всіх, хто бодай подивиться на нас криво»[763].
Під час Другої світової війни Криваві землі побачили не одне вторгнення, а два або три; не один окупаційний режим, а два чи три. Масові вбивства євреїв почалися тоді, коли німці увійшли на землі, що їх щойно — якісь декілька місяців перед тим — анексували до своєї держави росіяни. Із цих земель росіяни лише якісь декілька тижнів перед тим депортували десятки тисяч людей; тут вони лише за декілька днів до того розстріляли тисячі в’язнів. Німецькі айнзацгрупи спромоглися змобілізувати місцевий гнів за загибель в’язнів від рук НКВД. Близько 20 тисяч євреїв, що загинули в цих поставлених погромах, становили лише малесеньку часточку — менше піввідстотка — від усіх жертв Голокосту. Та саме взаємоперетин радянської та німецької влади дозволив нацистам пропагувати власний опис більшовизму як єврейської змови.
Інші випадки масових убивств теж були наслідками такого нагромадження нацистського та радянського правління. У окупованій Білорусі білоруси вбивали інших білорусів — хтось як поліцай на службі у німців, хтось як радянський партизан. У окупованій Україні поліцаї покинули німецьку службу, щоб приєднатися до національних партизанських загонів. Відтак ці люди вбили десятки тисяч поляків і українців в ім’я соціальної та національної революції. Таке нагромадження двох режимів могло також упливати на життя мільйонів осіб, що перебували на відстані тисяч миль від Кривавих земель. Величезні маси радянських громадян подалися з Кривавих земель на схід, у серце радянської держави, що не була здатна їх підтримувати. Рівень смертності в ҐУЛАҐу різко підскочив через брак їжі й організаційні проблеми, пов’язані з німецьким вторгненням. У висліді померло понад півмільйона осіб, які стали жертвами війни і обох режимів.
Навіть так уплив множинної тривалої окупації відчувався найдраматичніше на тих землях, що їх Гітлер спершу відступив Сталінові за умовами таємного протоколу, доданого до пакту про ненапад 1939 року; тоді відібрав від Сталіна впродовж перших днів вторгнення у 1941 році, а тоді знову віддав йому в 1944-му. Перед початком Другої світової війни ці землі належали незалежним Естонії, Латвії, Литві, а також східній Польщі. Попри те, що правили цими державами авторитарні націоналістичні режими, а популярний націоналізм безперечно набирав ваги, у всіх цих країнах упродовж 1930-х років від громадського неспокою чи дій держави загинуло не більше ніж декілька тисяч людей. За час радянського правління, між 1939 і 1941 роками, сотні тисяч мешканців цієї зони депортували до Казахстану та Сибіру, а десятки тисяч — розстріляли. Регіон був серцем єврейського поселення в Європі, й тутешні євреї опинилися в пастці, коли у 1941 році німці напали на нещодавно розширений Радянський Союз. Майже все автохтонне єврейське населення регіону загинуло. Саме тут українські партизани провадили етнічні чистки проти поляків у 1943 році, перш ніж від 1944 року радянські війська розпочали етнічну чистку проти і українців, і поляків.
763
Щодо "войовничої співучасті,» див. Furet, Fascism and Communism, 2. Пор. Edele, "States,» 348. Гітлера цитую за: Luck, "Partisanbekampfung,» 228.