Звісно, СС і НКВД були своєрідними елітами, спеціально відсіяними та ідеологічно вишколеними. Коли застосовувалися інші кадри (поліцаї, солдати, місцеві колаборанти), то іноді потрібне було щось більше, ніж просто сигнал згори. Як Гітлер, так і Сталін надзвичайно вміло ставили організації перед моральними дилемами, у яких масове вбивство здавалося меншим злом. У 1932 році українські партійні діячі вагалися реквізувати зерно, але розуміли, що від виконання поставлених цілей залежать їхні кар’єри і життя. Не всі офіцери Вермахту схилялися морити голодом радянські міста; але коли вони вважали, що мусять обирати між радянським цивільним населенням і власним, то приймали рішення, яке здавалося очевидним. Серед населення риторика війни, чи радше попереджувального самозахисту, була переконливою — принаймні достатньо переконливою, щоб запобігти спротиву[765].
У десятиліття, що минули після завершення ери масового вбивства в Європі, значну частину відповідальності покладено на «колаборантів». Класичним зразком колаборації були радянські громадяни, що під час Другої світової війни слугували німцям у функції поліцаїв чи охоронців. Серед їхніх обов’язків було вбивство євреїв. Майже ніхто з цих людей не колаборував з ідеологічних міркувань, і лише мала меншість мала бодай якісь політичні мотиви. Безперечно, поведінку когось із колаборантів мотивував політичний зв’язок із окупаційним режимом: прикладом можуть слугувати литовські націоналісти-втікачі від радянської окупації, яких німці у 1941 році привезли з собою до Литви. У східній Європі складно знайти приклад політичної колаборації з німцями, що не був би пов’язаний із попереднім досвідом радянського правління. Але навіть там, де якусь роль відігравала політика, ідеологічне об’єднання було неможливим: нацисти не могли вважати не-німців за рівних, а жодний бодай чогось вартий не-німецький націоналіст не приймав твердження про расову вищість німців. Ідеологія та інтереси нацистів і місцевих націоналістів часто перетиналися в питанні знищення Радянського Союзу, а також (рідше) в питанні вбивства євреїв. Значно більше колаборантів лише казали те, що від них хотіли почути, або ж не казали нічого і робили, як їм казали.
Місцеві поліцаї, що прислуговували німцям в окупованих радянській Україні та радянській Білорусі, не мали майже жодної влади в межах самих режимів. Звісно, вони не стояли на самому дні ієрархії — нижче за них були євреї, а також ті, що не були поліцаями. Але вони стояли достатньо низько для того, щоб їхня поведінка вимагала менших (а не більших) пояснень, ніж поведінка есесівців, партійців, солдатів і поліцаїв. Такого штибу місцева колаборація є явищем настільки ж (якщо не більш) передбачуваним, як покора перед владою. Німці, що відмовлялися розстрілювати євреїв, не відчували поважних наслідків. Натомість місцеві мешканці, що вирішували не вступати до поліції, або ж вийти з її лав, наражалися на ризики, невідомі німцям — голод, депортація, силувана праця. Радянський військовополонений, що годився на пропозицію німців колаборувати, міг уникнути голоду. Радянський селянин, що працював на поліцію, знав, що йому дозволять залишитися вдома, зібрати врожай, а його родина не голодуватиме. То був негативний опортунізм, надія уникнути ще гіршої особистої долі. Єврейські поліцаї у гетто уособлювали крайній варіант такого негативного опортунізму — навіть якщо врешті-решт їхні рішення не врятували нікого, навіть їх самих.
У межах радянської системи категорію «колаборантів» визначити важче. На відміну від німців, росіяни вбивали більшу кількість цивільного населення у мирний час, ніж у час війни, а окуповані землі здебільшого невдовзі або анексували до Радянського Союзу, або надавали їм формальний суверенітет. Разом з тим, певна політика в Радянському Союзі представлялася як «кампанії» і «війни». У цій атмосфері, зокрема, українських діячів комуністичної партії спонукали морити голодом своїх співгромадян. Незалежно від того, назвемо ми реквізицію їжі від голодуючих «колаборацією», чи ні, вона є вражаючим зразком режиму, що генерує співпрацю в політиці, за якою сусіди вбивають сусідів. Голод — справа неприємна, брутальна і тривала. Партійні діячі й місцеві посадовці мусили спостерігати за смертю знайомих людей — і спричиняти її. Арендт вважала колективізаційні голоди вступом до моральної ізоляції, за якої люди опинилися в безпомічному становищі перед лицем потужної модерної держави. Як розумів Лєшек Колаковський, це була лише половина правди. Участь у голоді практично всіх — під виглядом збирачів чи споживачів їжі — створила «новий вид моральної єдності»[766].
765
Донині вартує перечитування стаття про експеримент Мілґрама: Milgram, "Behavior Study.»