Сталін мусив призупинити зовнішню експансію і переосмислити внутрішню політику. Він доручив радянським дипломатам почати підготовку до укладання пактів про ненапад з Польщею і Японією. Він наказав Червоній Армії перейти до повної бойової готовності у західних областях СРСР. Ще більш промовиста річ: Сталін призупинив колективізацію. У статті від 2 березня 1930 року під показовою назвою «Запаморочення від успіхів» Сталін написав, що проблема колективізації полягала в тому, що її проводили з надмірним ентузіазмом. А примушувати селян вступати в колгоспи, стверджував він тепер, було помилкою. Колгоспи почали розпадатися так само миттєво, як і створювалися. Навесні 1930 року селяни в Україні збирали озимину і сіяли яровину так, ніби земля належить їм. І можна було пробачити їм те, що вони гадали, ніби виграли[29].
Відступ Сталіна мав тактичний характер.
Отримавши час зібратися з думками, Сталін і політбюро знайшли ефективніші способи підпорядкувати селян державі. Наступного року радянську політику на селі почали втілювати ще активніше. У 1931 році колективізація пройшла жвавими темпами — селяни просто не мали альтернативи. Нижчі ланки української компартії спіткали чистки, які мали гарантувати, що ті, хто працює на селі, будуть ретельно виконувати завдання й розумітимуть, що їх чекає в разі невдачі. Селян-самостійників обклали колосальним податком, так що єдиним порятунком став їм колгосп. У міру того, як росли колгоспи, вони отримували непряму владу над рештою незалежних селян. Наприклад, вони могли вирішити відібрати в незалежників насіння. Насіння — решта старого врожаю для посадки нового — дуже важлива річ у дієвому господарстві. Селекція і збереження насіння — основа агрокультури. Вподовж цілої історії людства їсти насіння було ознакою відчаю. Людина, в якої колгосп забирав право розпоряджатися насінням, втрачала можливість жити з власної праці[30].
Знову почалися депортації, колективізація йшла своїм ходом. Наприкінці 1930 і на початку 1931 років з УРСР було депортовано 32 127 сімей, приблизно стільки ж людей депортували під час попередньої хвилі роком раніше. Селяни воліли радше померти вдома від голоду, ніж від виснаження в ҐУЛАҐу. Іноді крізь цензуру пробивалися листи засланих друзів і родичів; один із таких листів радив: «За будь-яку ціну — не втрапляйте сюди. Ми тут умираємо. Краще ховайтеся, краще померти там, але за будь-яку ціну — не втрапляйте сюди». Українські селяни, які поступилися перед тиском колективізації, вибирали, за словами одного партійного активіста, «голод удома, а не вигнання в невідоме». Колективізація у 1931 році проходила повільніше, родина за родиною, а не цілим селом одразу, тому опиратися їй було важче. Не було якогось раптового наступу, який провокував би відчайдушний спротив. На кінець року новий підхід повністю себе виправдав. У радянській Україні було колективізовано близько 70 відсотків селянських господарств. Рівень березня 1930 року було повторено, цього разу твердо[31].
Після фальстарту 1930 року Сталін здобув політичну перемогу в 1931-му. Але політична перемога не означала перемоги економічної. Із запасами зернових було щось не те. 1930 рік приніс прекрасний урожай. Селяни, депортовані на початку 1930 року, встигли посіяти свою озимину, і збирати врожай навесні мав хтось інший. У січні-лютому — на папері більшу частину сіл на той момент уже було колективізовано в 1930 році — селяни відпочивають. Після березня 1930 року, коли колгоспи розпустили, селяни мали час зібрати весняний урожай в ролі вільних господарів. Того літа стояла незвично добра погода. Урожай 1930 року в Україні був такий, який неможливо було повторити 1931 року, навіть якби колективне сільське господарство зрівнялося за ефективністю з індивідуальним, до якого йому було далеко. Щедрий урожай 1930 року ліг в основу планових розрахунків партії на 1931 рік. Москва чекала від України більше, ніж та могла дати[32].
Восени 1931 року провал перших колективних жнив став очевидний. На те було багато причин: погана погода; хворобливі посіви; брак тяглової сили, адже селяни продавали або різали худобу; виробництво тракторів дуже відставало від сподіваного рівня; найміцніших господарів було депортовано; сівбу і жнива переривала колективізація; селяни, втративши землю, не бачили сенсу віддавати всі сили праці. Керівник української компартії Станіслав Косіор доповідав у серпні 1931 року, що плани з хлібозаготівлі, з огляду на поганий урожай, нереальні. Лазар Каганович відповів, що проблема насправді полягає в крадіжках і приховуванні зерна. Косіор, хоч і знав ситуацію краще, взяв зі своїми підлеглими жорстку лінію[33].
31
Цитата: Viola, Unknown Gulag, 75; Kravchenko, I Chose Freedom, 106. Про 32 127 сімей, висланих з УРСР див.: Kulczycki, Holodomor, 158. Про відсоток колективізованих дворів див.: Kusnierz, Ukraine, 86.
33
Про жнива див.: Davies, Years, 57–69, 110–111; Graziosi, "New Interpretation," 1–5; Dronin, Climate Dependence, 118. Про Kociopa і Кагановича див.: Davies, Years, 72, 82, 89, 95.