З одного боку, над місцевим керівництвом завис сталінський червоний молот, а з іншого — серп, яким смерть косила своє страшне жниво. Вони стикнулися з об’єктивною проблемою, яку риторикою чи ідеологією не розв’яжеш: брак насіння, запізніла сівба, погана погода, брак тракторів на заміну коням, хаос останнього етапу колективізації наприкінці 1931 року й голодні, неспроможні працювати селяни[39].
Ця дитяча пісенька описує світ українського села, який відкривався місцевим партійним чиновникам, набагато краще за лаконічні накази й велемовну пропаганду з Москви:
Довкола місцевих комуністів стояла смерть, а над ними — заперечення партією очевидного стану речей. Голод — жорстокий факт, байдужий до слів та ідеологічних формул, депортацій і розстрілів. Після певної межі голодний селянин стає нездатним до продуктивної праці, і жодні ідеологічні вказівки чи особисті зусилля цього не змінять. Але дорогою нагору по інституційних каналах влади ця думка втрачала свою переконливість. Правдиві повідомлення про голод з низової ланки стикнулися з політичним тиском згори на пленумі ЦК КП(б)У 6–9 липня 1932 року в Харкові. Промовці скаржилися на неможливість виконати річний план хлібозаготівлі. Однак Лазар Каганович і Вячеслав Молотов, члени політбюро і сталінські емісари, відряджені з Москви, їх не слухали. Сталін велів їм розібратися з «українськими панікерами»[41].
Молотов і Каганович — вірні оплічники Сталіна, вони посідали чільні місця в політбюро і разом з ним керували Радянським Союзом. Сталін ще не був одноосібним диктатором, а політбюро якоюсь мірою ще лишалося колективним органом. Утім, ці двоє людей, на відміну від попередніх союзників вождя в політбюро, були віддані Сталіну беззастережно. Сталін безупинно маніпулював ними — але, власне кажучи, особливої потреби в цьому й не було. Вони служили революції через службу Сталіну і не дуже відрізняли одне від іншого. Каганович уже називав Сталіна «нашим батьком». У липні 1932 року в Харкові вони відповіли українським товаришам, що розмови про голод — це просто виправдання лінощів селян, які не хочуть працювати, і партійців, які не хочуть наводити дисципліну й виконувати плани хлібозаготівлі[42].
На той момент Сталін був у відпустці і їхав поїздом, споживаючи делікатеси, на південь — з Москви через голодну Україну на чорноморський курорт Сочі. Сталін і Каганович регулярно листувалися, в листах вони ділилися думками про голод як змову, спрямовану проти них особисто. Думка Сталіна зазнає несподіваного повороту — що селяни, а не він сам, використовують голод як зброю. Каганович запевнив Сталіна, що розмови про українців у ролі «невинних жертв» — просто «гниле виправдання» української компартії. Сталін висловив занепокоєння, що «ми можемо втратити Україну». А Україна мала стати «оплотом». І Сталін, і Каганович погодилися, що єдиний раціональний підхід — посилити кампанію хлібозаготівлі і якомога швидше експортувати зерно. На цей момент Сталін схоже сформулював, принаймні для себе самого, зв’язок між голодом і нелояльністю українських комуністів: голод був результатом саботажу, місцеві партійні чиновники — саботажники, а зрадливе партійне начальство прикривало своїх підлеглих — і все в інтересах польської розвідки[43].
Скидається на те, що Сталін навіть у 1931 році міг уявляти собі, що польська і японська політика загрожує Радянському Союзу. 1930 рік став апогеєм польської розвідувальної діяльності в СРСР. Польща таємно організувала на своїй території українську армію і готувала десятки українців та поляків для диверсійної і розвідувальної діяльності на території Радянського Союзу. Загроза з боку Японії видавалася ще серйознішою. У 1931 році радянська розвідка перехопила повідомлення японського посла в Москві, у якому йшлося про підготовку наступальної війни і завоювання Сибіру. Того року Японія вторглася в Маньчжурію, північно-східну область Китаю, яка мала довгий кордон з Радянським Союзом[44].
39
Про Сталіна див.: Марочко, Голодомор, 21. Стосовно об'єктивних проблем, про які повідомляли місцеві партійні чиновники, див.: Davies, Years, 105–111, 117–122.
41
Цит. за: Davies, Years, 146. Див. також: Kusnierz, Ukraina, 107; and Werth, Terreur, 119.
42
Про «нашого батька» [ «our father»] див.: Sebag Montefiore, Court, 69. Стосовно розмов про голод як прикриття небажання працювати див.: Sapoval, "Lügen," 136. Про стосунки між Молотовим, Кагановичем і Сталіним див.: Lih, Letters to Molotov; Davies, Kaganovich Correspondence.