За повідомленнями радянської розвідки, восени 1931 року Польща і Японія підписали секретний договір про спільні дії проти Радянського Союзу. Це не відповідало дійсності, але щойно заходило про польсько-японський союз, радянська зовнішня політика йому перешкоджала. Японія ухилилася від підписання пакту про ненапад з Москвою, але Польща погодилася. Радянський Союз прагнув підписати угоду з Польщею, щоб економічні перетворення відбувалися в мирних обставинах; а Польща й не збиралася починати війну і переживала економічний спад. Недореформований аграрний сектор Польщі не міг підтримувати дедалі більші військові видатки в час економічної кризи. Радянський військовий бюджет давно і суттєво перевищував польський. Радянсько-польську угоду було підписано у січні 1932 року[45].
У 1932–1933 роках ніхто не вважав Польщу серйозною військовою загрозою. Фінансування польської армії було суттєво скорочене. Радянські чекісти і прикордонники спіймали чимало польських шпигунів. Польські агенти аж ніяк не завадили перебігу колективізації під час хаосу на селі в 1930 році й не змогли схилити голодне населення до опору в 1932-му. Намагалися, але безуспішно. Літо 1932 року заспокоїло навіть найзавзятіших поборників агресивної зовнішньої політики Польщі. Якщо радянська влада обіцяє мир, то найкраще утримуватися від провокативних дій. Польські дипломати й шпигуни стали свідками голоду. Вони знали, що «канібалізм став річчю мало не звичною» і «вимирали цілі села». Але вони нічого не могли вдіяти з причинами голоду і ніяк не могли допомогти жертвам. Польща не розголошувала на решту світу, що польські дипломати знають про голод. У лютому 1932 року, наприклад, у польське консульство в Харкові надійшов анонімний лист, у якому благали поляків повідомити світові про голод в Україні. Але на той момент уже було підписано договорів про ненапад з Радянським Союзом, і Польща утрималася від такого кроку[46].
Сталін отримав набагато більшу свободу маневру на західному кордоні, аніж мав у 1930 році. Польща визнала статус-кво, підписавши в липні 1932 року договір про ненапад, і українські селяни тепер цілковито залежали від милості Сталіна. З педантичною завзятістю у серпні 1932 року Сталін (усе ще перебуваючи на відпочинку) розповідав своїм найближчим соратникам, що колективізації бракує лише належної юридичної основи. Соціалізм, заявляв він, так само, як і капіталізм, потребує законів, які захищають власність. Держава тільки виграє, якщо всю сільськогосподарську продукцію оголосити державною власністю, а будь-яке недозволене збирання їжі вважатиметься крадіжкою і негайно каратиметься. Голодного селянина могли застрелити тільки за те, що він підібрав картоплину із землі, яка ще недавно була його власністю. Можливо, Сталін справді вважав, що ці норми працюватимуть; але фактично закон узагалі перестав захищати селян від насильства з боку всевладної держави. Сам факт володіння харчами став доказом гіпотетичного злочину. Закон вступив у дію 7 серпня 1932 року[47].
Радянські судді зазвичай ігнорували букву закону, але партійні та державні чиновники розуміли його дух. Найбільш завзято цей закон насаджували люди молодшого покоління, які здобули освіту вже в нових радянських школах і вірили в обіцяну партією нову систему. Комсомольців настановляли, що їхнє «головне завдання» — «боротьба з крадіжками, приховуванням зерна і куркульським саботажем». Молодому поколінню містян комунізм обіцяв підвищення соціального статусу, вони мали зректися демонізованого пропагандою старого світу. В українську компартію, яка хоч і налічувала непропорційно багато росіян і євреїв, входило тепер чимало молодих українців, які вірили, що село охоплене реакційними настроями, і охоче долучалися до кампанії проти селян[48].
На полях будували сторожові вежі — пильнувати, аби селяни не підібрали собі який харч. У самій лише Одеській області було збудовано понад сімсот таких веж. По селянських хатах ходили спеціальні бригади, в складі яких працювало п’ять тисяч комсомольців, реквізовуючи в селян знайдені харчі. Активісти використовували, за спогадами селян, «довгі металеві стрижні для пошуку в стайні, свинарнику, в печі. Вони зазирали скрізь і забирали все, аж до останнього зеренця». Вони ходили селом, «ніби чума», гукаючи «Селяни, де ваше зерно? Зізнавайтеся!» Бригади забирали всі продукти без розбору, не гребуючи готовими стравами з печі, які самі й з’їдали[49].
Мов армія загарбників, партійні активісти спустошували країну, забираючи все підряд, не забуваючи при цьому про себе; їхня робота і завзяття приносили людям лише злидні й смерть. Почуваючись, можливо, винними, а можливо, безкарними, вони скрізь принижували селян. Бувало, мочилися в діжки з квашениною, для розваги змушували селян битися один з одним, веліли повзати й гавкати по-собачому, ставили на коліна у бруд і змушували молитися. Жінок, спійманих на крадіжці з колгоспу, роздягали, били і гнали голяка селом. В одному селі бригада напилася в хаті селянина і зґвалтувала його доньку. Не рідкість, коли жінок, які жили самі, гвалтували вночі під прикриттям реквізиції зерна — а потім забирали харчі. Ось такий тріумф сталінського правосуддя і сталінської держави[50].
46
Цит. за: Report of 6 June 1933, CAW 1/303/4/1928. Про польське консульство див.: Марочко, Голодомор, 36. Про обережну дипломатичну позицію Польщі див.: Snyder, Sketches, 102–108; і Папуга, Західна Україна, 80.
48
Про радянське правосуддя див.: Solomon, Soviet Criminal Justice, 115–116. Цитата: Kusnierz, Ukraina, 116.
49
Цит. за: Kusnierz, Ukraina, 139; Коваленко, Голод, 168. Про сторожові вежі і їхню кількість див.: Kusnierz, Ukraina, 115; див. також: Maksudov, "Victory," 213; і Conquest, Harvest, 223–225.
50
Про низькі результати таких методів реквізицій див.: Maksudov, "Victory," 192. Про зловживання з боку партійних активістів див.: Kusnierz, Ukraina, 144–145, 118–119; Kuromiya, Freedom and Terror, 170–171.