Українці в Польщі збирали гроші на продовольство, але радянський уряд категорично відмовився від будь-якої допомоги. Українські комуністи в Галичині, які просили допомоги закордону, прийнятої радянським урядом на початку 1920-х років, під час попереднього голоду, цього разу отримали погані звістки. З політичних причин Сталін не хотів приймати жодної допомоги з-за кордону. Можливо, він вважав, що коли йому випаде лишитися на чолі партії, то не варто визнавати, що перша ж масштабна ініціатива призвела до голоду. Однак Сталін міг урятувати мільйони життів, не привертаючи до Радянського Союзу жодної іноземної уваги. Він міг призупинити експорт зерна на кілька місяців, відкрити зерносховища держрезерву (3 мільйони тон) або просто відкрити для селян елеватори на місцях. Завдяки таким простим заходам, якби їх здійснили навіть у листопаді 1932 року, рахунок смертям йшов би на сотні тисяч, а не мільйони. Жодного такого кроку Сталін не зробив[57].
В останні тижні 1932 року, коли не існувало жодної зовнішньої небезпеки, жодної загрози всередині країни, жодної причини, за винятком довести твердість свого правління, Сталін волів убити мільйони людей у радянській Україні. Він якось особливо затявся і уявляв українських селян агресорами, а себе жертвою. Голод був формою агресії — для Кагановича у класовій боротьбі, для Сталіна в національній, — єдиним захистом від якої була голодна смерть. Сталін мовби хотів довести свою владу над українським селянством, а глибина людських страждань ніби приносила йому якесь задоволення. Амартія Сен довів, що голод — це «похідна правоздатності, а не доступності власне харчів». Не брак продовольства, а спосіб розподілу продовольства убив мільйони людей в радянській Україні, і саме Сталін вирішував, хто що отримує[58].
Колективізація обернулася катастрофою в цілому Радянському Союзі, але те, що мільйони людей цілком свідомо були доведені до голодної смерті, найкраще видно на прикладі УРСР. В усьому Радянському Союзі колективізацію супроводжували розстріли і депортації, основну робочу силу ҐУЛАҐу становили селяни й кочівники з усіх радянських республік. Подібно до ситуації в УРСР, у 1932 році голод спіткав і низку областей Російської Федерації. Але політика влади в Україні мала свої, і при тому смертоносні, особливості. Наприкінці 1932 — на початку 1933 року окремі важливі практики влада застосовувала лише — або переважно — в Україні. Всі вони скидалися на рятівні адміністративні заходи — і, власне кажучи, такими їх у той час і виставляли, — але водночас усі вони сіяли смерть.
1. Вісімнадцятого листопада 1932 року українських селян зобов’язали повернути зерно, видане раніше за виконання плану хлібозаготівлі. Це означало, що в тих кількох районах, де виростили добрий урожай, у селянина відібрали й зароблений мішок-другий зерна. У ці райони відрядили партійні бригади, які шукали по хатах і забирали продовольство. Позаяк квитанцій на зароблене зерно селянам не видавали, з них безкінечно знущалися і влаштовували обшуки. Керівництво української компартії намагалося врятувати бодай посівний матеріал, але безуспішно[59].
2. Двома днями пізніше, 20 листопада 1932 року, було запроваджено натуральні штрафи. Селян, неспроможних виконати план заготівлі зерна, обклали спеціальним податком на м’ясо. Господарі, які все ще тримали худобу, мусили здати її державі. Корови і свині були останньою надією проти голодної смерті. За спогадами однієї сільської дівчинки, «якби була корова, ми б не голодували». Корова давала молоко, на крайній випадок її можна було зарізати. Інша дівчинка згадувала, що забрали їхню єдину свиню, а потім і корову, й коли її виводили, дівчинка чіплялася за роги тварини. Звісно, сільські діти прив’язувалися до тварин, але в цьому є й знак відчаю. Та навіть після сплати м’ясного податку на селянах усе одно «висів» старий план здачі зерна. Якщо вони не могли його виконати, навіть ризикуючи поплатитися худобою, — то, ясна річ, це було понад силу і потім. Починався голод[60].
3. За вісім днів, 28 листопада 1932 року, радянська влада запровадила «чорні дошки». Згідно з новою постановою, колгоспи, які не виконали плану хлібозаготівлі, негайно обкладалися штрафом у розмірі п’ятнадцяти місячних норм м’яса. На практиці це означало, що селом знову ходитимуть бригади партійних активістів, уповноважені забирати геть усе продовольство. Жодне село не могло виконати в рази примноженої норми, тож усі харчі конфісковували в цілої громади. Села з чорної дошки втрачали також право торгувати й отримувати будь-які зовнішні поставки. Вони фактично були відрізані від продовольства і будь-яких товарів. Занесені на чорну дошку українські громади, іноді це робили з далекої Москви, перетворилися на зону смерті[61].
57
Подібне судження див., напр.:, Jahn, Holodomor, 25; Davies, Tauger, and Wheatcroft, "Grain Stocks," 657; Kulczycki, Holodomor, 237; and Graziosi, "New Interpretation," 11.
58
Sen, Poverty and Famines, цит. на с. 7; див. також с. 154–155. Переконлива інтерпретація голоду з національного погляду: Martin, "Ukrainian Terror," на с. 109 і passim. Див. також: Simon, "Waffe," 45–47; і Conquest, Harvest, 219. Про Кагановича у листопаді 1932 див.: Kulczyski, Holodomor, 236.
59
Graziosi, "New Interpretation," 8; Kusnierz, Ukraina, 143; Maksudov, "Victory," 188, 190; Davies, Years, 175 і, про насіннєвий матеріал, 151.
60
Про штраф, сплачуваний м'ясом, див.: Шаповал, "Пролог трагедії голоду," 162; і Maksudov, "Victory," 188. Цит. за: Dzwonkowski, Glôd, 71. Описаний приклад: Dzwonkowski, Gtöd, 160; див. також 219. Про загальний занепад тваринництва на селі див.: Hunczak, Famine, 59.
61
Шаповал, "Пролог трагедії голоду," 162; Maksudov, "Victory," 188; Марочко, Голодомор, 171; Werth, Terreur, 123.