Сталін усе ж зробив з України «оплот», але вона нагадувала гігантський концтабір — сторожові вежі, закриті кордони, тупа й важка праця, смерть і безнадія.
7. Збір зерна тривав навіть після того, як наприкінці січня 1933 року було виконано план хлібозаготівлі на 1932 рік. У лютому-березні партійні чиновники шукали зерно на весняну посівну кампанію. Наприкінці грудня 1932 року Сталін погодився з пропозицією Кагановича реквізувати насіння, щоб виконати річний план. Колгоспи лишилися без ярового насіння. Насіння на весняний посів можна було взяти з кагатів, призначених на експорт, або скористатися тримільйонними запасами держрезерву. Натомість крихітні рештки зерна знову відібрали в зубожілих селян. Дуже часто виявлялося, що це остання їжа, яку мають селяни до нового урожаю. Того місяця на селі було заарештовано 37 392 особи, більшість людей просто намагалася врятувати свої родини від голодної смерті[68].
Останні реквізиції зерна фактично були вбивством, навіть якщо виконавці й вірили, що чинять правильно. За спогадами одного з активістів, тієї весни він «бачив, як люди вмирали з голоду. Я бачив жінок і дітей з роздутими животами, посинілих, які все ще дихали, але були з порожніми, неживими очима». Проте «бачив усе це і не збожеволів, і не покінчив життя самогубством». Він вважав: «Як і раніше, я вірив, тому що я хотів вірити». Немає сумнівів, що інші активісти менше вірили, більше боялися. Попереднього року чисток зазнали всі рівні української компартії; у січні 1933-го Сталін відрядив у керівництво КП(б)У своїх людей. Комуністи, які й не виражали більше своєї віри, створювали приречену «мовчазну стіну». Вони зрозуміли, що будь-які заперечення загрожували їм чистками, а чистки означали, що вони розділять долю людей, яких самі ж прирікали на голодну смерть[69].
На початку 1933 року після партійних активістів, які збирали в Україні зерно, лишалася смертельна тиша. Село мало свою поліфонію звуків, м’якшу й повільнішу, ніж місто, але не менш передбачувану й стверджувальну для тих, хто там народився. Тепер Україна замовкла.
Селяни вирізали свою худобу (або мусили віддати її державі), порізали курей, порізали котів і собак. Розлякали полюванням птахів. Як пощастить, то люди тікали, а найчастіше просто помирали або були занадто слабкі, щоб створювати шум. Відрізані від уваги світу державою, яка контролювала газети і пересування іноземних журналістів, відрізані від офіційної допомоги і співчуття партійною лінією, яка прирівнювала голод до саботажу, відрізані від цілої економіки страшними злиднями і несправедливими планами, відрізані від решти країни суворими правилами і міліцейськими кордонами люди, родини і цілі села помирали на самоті. Через два десятиліття політичний філософ Ханна Арендт писатиме про голод в Україні як важливий момент у творенні модерного «атомізованого» суспільства, відчуження всіх від усіх[70].
Голод призводив не до повстання, а до аморальності, злочину, байдужості, божевілля, паралічу і, врешті-решт, до смерті. Селяни переживали місяці невимовних страждань — невимовних у своїх тривалості і болі, а ще й через те, що люди були занадто слабкі, занадто бідні й неписьменні, щоб зафіксувати, що з ними трапилося. Але ті, хто вижив, запам’ятали. Як згадував один із очевидців, що люди тільки не пробували робити — а «помирали, помирали, помирали». Смерть була повільна, принизлива, повсюдна і нерозбірлива. Померти від голоду з почуттям гідності було майже для всіх річчю недосяжною. Петро Вельдій виказав рідкісну силу волі й з останніх сил пішов у село в день, коли чекав, що по нього прийде смерть. Односельчани питали його, куди він іде: на цвинтар — лягати в могилу. Він не хотів, щоб чужі люди тягнули його тіло у яму. Тож він викопав собі могилу, але коли дошкандибав до цвинтаря, там уже лежало інше тіло. Він викопав собі ще одну, ліг і почав чекати[71].
Лічені іноземці стали свідками голоду і змогли зафіксувати, що трапилося у найбільш жахливі місяці. Журналіст Гарет Джоунс сам оплатив поїздку в Москву і, попри заборону, відвідав Україну, сівши на харківський поїзд 7 березня 1933 року. Він навмання вийшов на маленькій станції і пішов на села з рюкзаком, повним провізії. Джоунс побачив «голод у колосальних масштабах». Куди б він не прийшов, скрізь звучали ті самі дві фрази: «всі спухли від голоду» і «ми чекаємо смерті». Він спав на брудній підлозі разом з голодними дітьми і побачив, як усе було насправді. Якось він поділився їжею, і маленька дівчинка сказала: «Я так смачно поїла, що помру щасливою»[72].
68
Про арешт 37 392 людей див.: Марочко, Голодомор, 192. Див. також: Davies, Years, 161–163.
69
Спогади активістів див.: Conquest, Harvest, 233. Цитату і докладніше про роль чисток див.: Sapoval, "Lügen," 133. Про апогей чисток див.: Davies, Years, 138.
70
Про мертву тишу в радянській Україні див.: Коваленко, Голод, 31; і Dzwonkowski, Glôd, 104. Див. також: Arendt, Totalitarianism, 320–322.
71
Цит. за: Dalrymple, "Soviet Famine," 261. Про Петра Вельдія див.: Коваленко, Голод, 132.