Люди в Україні завжди вважали канібалізм річчю абсолютно неприйнятною. Навіть у розпал голоду, коли в громаді виявляли канібалів, селян охоплювала така лють, що вони влаштовували самосуд, а часом і убивали їх. Більшість людей не стала канібалами. Сирота — це дитина, яку не з’їли власні батьки. Та й ті, хто їв людське м’ясо, робили це з різних мотивів. Деякі канібали були просто злочинцями найгіршого ґатунку. Скажімо, канібали з’їли брата Василя Ґраневича Колю. Коли міліція заарештувала людожерів виявилося, що Колина голова — одна з одинадцяти в тій хаті. Однак іноді канібалізм був злочином без жертви. Деякі батьки убивали і з’їдали своїх дітей. У таких випадках жертвами ставали найближчі люди. Інші батьки просили дітей скористатися їхніми тілами, якщо вони помруть. Не одна українська дитина казала братові або сестрі: «Мама сказали, що треба з’їсти її, якщо вона помре». Такий трагічний вихід знаходила любов і турбота[85].
Одна з останніх функцій, які ще виконувала держава, — поховання трупів. Як писав один учень у січні 1933 року, це була справа непроста: «Поховати мертвих не завжди можливо, бо голодні люди помирають у полях або ходять із села в село». Вози об’їжджали міста рано-вранці, щоб позбирати трупи за минулу ніч. На селі здоровіші люди створювали бригади, які збирали і ховали трупи. Вони рідко мали змогу або бажання копати глибокі могили, тож, бувало, із землі стирчали п’ясти або ступні. Похоронним командам платили залежно від кількості зібраних тіл, тож разом із мертвим могли забрати і поховати живцем слабкого. Бувало, такій людині пояснювали дорогою, що вона все одно скоро помре з голоду, тож яка різниця? Бували випадки, коли такі люди видряпувалися з мілких спільних могил нагору. Грабарі, своєю чергою, слабли й помирали, а їхні тіла так і лишалися лежати, де їх застала смерть. Один агроном згадував, що трупи потім «гризли здичавілі собаки, яких не поїли люди»[86].
Восени 1933 року урожай в українських селах збирали червоноармійці, партійні активісти, робітники і студенти. Змушені працювати навіть при смерті, голодні селян навесні 1933 року посіяли пшеницю, але дожити до жнив багатьом не судилося. Порожні сільські хати займали переселенці з Росії, й перше, що їм доводилося зробити — прибрати тіла попередніх мешканців. Нерідко зогнилі трупи розпадалися просто в руках. Іноді прибульці вирішували повернутися додому, бо жодне фарбування і прибирання не могло зарадити смороду. Але іноді вони залишалися. Український «етнографічний матеріал», розповідав один із радянських посадовців італійському дипломату, змінився. Подібно до ситуації в Казахстані, де сталися ще кардинальніші зміни, демографічний баланс в УРСР змінився на користь росіян[87].
Скільки людей загинуло від голоду в Радянському Союзі загалом і в Українській PCP зокрема на початку 1930-х років? Точної відповіді на це питання ми ніколи не знатимемо. Надійної статистики не існує. Але наявна інформація достеменно засвідчує масовий характер голоду: скажімо, заклади охорони здоров’я на Київщині зафіксували, що лише за квітень 1933 року від голоду в області померли 493 644 особи. Місцева влада побоювалася фіксувати випадки смерті від голоду і воліла взагалі нічого не реєструвати. Дуже часто контакт влади з померлою від голоду людиною обмежувався бригадою могильників, а ті не вели систематичної статистики[88].
Перепис населення в СРСР 1937 року зафіксував на 8 мільйонів людей менше, ніж прогнозувалося: більшість втрат приніс голод в Україні, Казахстані й РРСФР і ненароджені через це діти. Сталін не сприйняв результатів перепису, фахівців-демографів було репресовано. У 1933 році радянські посадовці у приватних розмовах оцінювали втрати від голоду в СРСР у 5,5 млн осіб. Це більш-менш відповідало дійсності, хіба що цифра трохи занижена[89].
85
Про несприйняття селянами канібалізму див.: Kuromiya, Freedom and Terror, 173. Про Колю Ґраневича [Kolya Graniewicz] див.: Dzwonkowski, Gtôd, 76. Про материне прохання див.: Conquest, Harvest, 258.
86
Цит. за: Bruski, Holodomor, 179. Про агронома див.: Dalrymple, "Soviet Famine," 261. Про похоронні команди і могили див.: Коваленко, Голод, 31, 306, 345.
88
Про 493 644 людей, що померли від голоду у Київській області, див.: Марочко, Голодомор, 233.
89
Про перепис населення в СРСР див.: Schlogel, Terror. Стосовно поширеної оцінки демографічних втрат у 5,5 млн осіб див.: Dalrymple, "Soviet Famine," 259.