Важливим результатом березневого бойкоту 1933 року стала, отже, риторика. Гітлер знайшов аргумент, який не втомлюватиметься повторювати навіть у пізніші часи, коли його армія завоює більшу частину Європи, а в концтаборах загинуть мільйони євреїв. Не важливо, що Німеччина чи німці роблять, — вони роблять це, захищаючись від міжнародного єврейства. Євреї — завжди агресори, німці — завжди жертви.
Спершу у внутрішній політиці Гітлера проявлявся більше його антикомунізм, аніж антисемітизм. Для того, щоб опанувати німецьку державу, він мав знищити комуністів і соціал-демократів. Протягом 1933 року в ув’язнення потрапили до 200 тисяч німців, здебільшого чоловіків, яких вважали лівими опонентами режиму. Терор 1933 року мав радше залякати, аніж знищити: після нетривалого «профілактичного ув’язнення», як це називали нацисти, більшість цих людей невдовзі випустили. Комуністичній партії не дали зайняти 81 місце, здобуте на парламентських виборах, а всю партійну власність невдовзі конфіскувала держава. Станом на червень 1933 року всі інші партії, крім нацистської, були заборонені законом. У листопаді нацисти провели парламентські вибори, брати участь у яких могли лише їхні кандидати. Гітлер дуже швидко зробив Німеччину однопартійною державою, а не такою, як міг сподіватися Сталін. Німецьку комуністичну партію, яка багато років була найсильнішою компартією після радянської, знищили за кілька місяців. Її поразка стала серйозним ударом по престижу міжнародного комуністичного руху[112].
Спершу, як видається, Сталін сподівався, що особливі радянсько-німецькі стосунки збережуться, незважаючи на прихід Гітлера до влади. Ще з 1922 року ці держави підтримували тісну військову й економічну співпрацю, виявляючи негласний спільний інтерес до геополітичних змін у Східній Європі за рахунок Польщі. Рапальський мирний договір 1922 року було підтверджено Берлінським договором про нейтралітет 1926 року і продовжено ще на п’ять років У 1931-му. Найбільш промовистим свідченням добрих стосунків і спільної мети двох країн були німецькі військові навчання на території Радянського Союзу. У вересні 1933 року цьому настав край. У січні 1934-го нацистська Німеччина підписала договір про ненапад з Польщею. Цей несподіваний крок ніби сигналізував про переорієнтацію німецької зовнішньої політики. Здавалося, що головним партнером Берліна на сході стала Варшава, а не Москва. Чи можуть німці виступити проти Радянського Союзу спільно з поляками?[113]
Нові стосунки Німеччини з Польщею турбували Сталіна більше, ніж поразка німецьких комуністів. Сталін особисто провадив зовнішню політику на двох рівнях: на дипломатичному й на ідеологічному, один спрямований на іноземні держави, інший — на суспільства, зокрема і власне. Інструментом реалізації першого був нарком іноземних справ Максим Литвинов, для другого існував Комуністичний Інтернаціонал. Сталін, імовірно припускав, що Гітлер сповідує схожий підхід, і відвертий антикомунізм не завадить добрим стосункам Берліна й Москви. Але зближення Німеччини з Польщею скидалося радше на антирадянську дипломатію, аніж на антикомуністичну ідеологію. Як резонно припускав Сталін, Гітлер намагався залучити Польщу в ролі молодшого союзника до хрестового походу проти Радянського Союзу. Коли наприкінці 1933 року йшли німецько-польські переговори, радянське керівництво справедливо побоювалося, що Німеччина хоче купити польську територію на заході в обмін на обіцянку, що Польща згодом анексує землі радянської України. Втім, Польща ніколи не виказувала інтересу до подібних німецьких пропозицій. Попри заяви радянської розвідки й пропаганди, німецько-польський договір не містив якогось секретного протоколу про військову співпрацю проти СРСР. Однак Гітлер справді хотів використати німецько-польську угоду як початок зближення з Варшавою, що мало закінчитися військовим союзом проти СРСР. Навесні 1934 року він відверто цікавився, що треба зробити в цьому напрямку[114].
У січні 1934 року Радянський Союз потрапив у жахливу ситуацію. Внутрішня політика радянського керівництва прирекла на голодну смерть мільйони людей. Зовнішня — сприяла приходу до влади Гітлера, вороже налаштованого диктатора-антикомуніста, який підписав мирний договір з Польщею, колись спільним ворогом Німеччини й СРСР.
Сталін знайшов шлях риторичного й ідеологічного відступу. На XVII з’їзді ВКП(б) у січні-лютому 1934 року, який назвали «з’їздом переможців», Сталін заявив, що друга революція в СРСР завершилася. Найтрагічнішу подію в житті радянських людей — голод — не згадали взагалі. Його приховали за загальними питаннями про те, як Сталін та його вірні соратники здолали опір класових ворогів і виконали п’ятирічний план. Лазар Каганович назвав Сталіна творцем «найбільшої революції в історії людства». Прихід Гітлера до влади, попри всю очевидність протилежного, вважали ознакою близької перемоги радянської системи в цілому світі. Жорстокості нацистів показують, що капіталізм скоро впаде під тягарем внутрішніх суперечностей, і європейська революція не за горами[115].
114
Roos, Polen, 130–154; Ken, Collective Security, 94,157; Kornat, Polityka, 32–33; Rossino, Hitler, 2.