Коаліція лівих партій створила Народний фронт і в Іспанії, у лютому 1936 року він виграв вибори. Але відтак усе змінилося. У липні група офіцерів, підтримувана правими політиками, організувала переворот і спробувала скинути обраний уряд. Той чинив опір — і в Іспанії почалася громадянська війна. З погляду іспанців це був суто внутрішній конфлікт, але в нього активно втручалися ідеологічні супротивники і прихильники Народного фронту. У жовтні 1936 року Радянський Союз почав допомагати республіканцям, а нацистська Німеччина й фашистська Італія підтримували праві сили генерала Франциско Франко. Громадянська війна в Іспанії сприяла зближенню Берліну й Риму, довкола неї оберталася вся європейська політика Радянського Союзу. Іспанія місяцями не сходила з перших шпальт радянських газет[121].
Іспанія стала справжнім прапором європейських соціалістів, які приїздили воювати у лавах республіканців. Багато з них приймали за річ самоочевидну, що Радянський Союз стоїть на боці демократії. Одного з найпроникливіших європейських соціалістів, англійського письменника Джорджа Орвела вразило те, як сталіністи б’ються в Іспанії за перемогу іспанської лівиці. Йому здалося, що радянська влада разом зі зброєю експортує свої політичні практики. Допомога Сталіна іспанській республіці мала свою ціну: право вести фракційну боротьбу на іспанській території. Найбільший ворог Сталіна Троцький ще був живий (хоч і в далекому мексиканському засланні), й чимало іспанців, які захищали свою республіку, трималися ближче до Троцького, ніж до сталінського Радянського Союзу. Невдовзі комуністична пропаганда почне виставляти іспанських троцькістів фашистами, а відряджені в Іспанію радянські енкаведисти розстрілюватимуть їх за «зраду»[122].
Опоненти Народного фронту вважали його змовою Комінтерну з метою захопити владу у світі. Народний фронт дав Японії й Німеччині зручний привід до зміцнення стосунків. 25 листопада 1936 року Німеччина і Японія підписали Антикомінтернівський пакт — дві держави зобов’язувалися проводити консультації одна з одною в разі нападу на одну зі сторін. Договір між японською і німецькою розвідками від 11 травня 1937 р. передбачав обмін розвідувальними даними про СРСР і містив план з використання національних рухів на окраїнах Радянського Союзу[123].
Із радянського погляду японська загроза видавалася актуальнішою за німецьку. У першій половині 1937 року здавалося, що Німеччина — доважок до японської загрози, а не навпаки. В японській політиці домінували дві візії імперії — північна і південна. Впливове угруповання в японській армії вважало, що ресурси Сибіру — ключ до майбутнього економічного розвитку країни. Сателіт Японії держава Маньчжоуго мала довгий кордон з Сибіром і дуже добре надавалася до ролі плацдарму. Японці гралися з ідеєю створити маріонеткову українську державу в східному Сибіру, де опинилося близько мільйона депортованих українців і переселенців. У Токіо розраховували, що заслані в табори українці можуть виступити проти радянської влади — особливо, якщо матимуть за спиною підтримку іноземної держави. Обізнані з цією концепцією польські шпигуни називали її «Маньчжоуґо № 2»[124].
Очевидно, що японці мали стратегічні інтереси в Сибіру. У спеціальній японській академії в Маньчжоуґо, у місті Харбін, уже підготували й навчили російської мови перше покоління молодих імперіалістів, як-от Тіуне Сугіхара[125]. У 1935 році він брав участь у переговорах з Радянським Союзом про продаж японцям Китайсько-Східної залізниці, яка проходила територією Маньчжурії. Сугіхара служив у міністерстві закордонних справ Маньчжоуго, прийняв православ’я, одружився з росіянкою, називав себе Сергієм і більшість часу проводив у російському кварталі Харбіна. Там він подружився з російськими емігрантами і вербував їх для розвідувальної роботи в СРСР. Радянсько-японська боротьба на Далекому Сході привернула увагу Гарета Джоунса, який того самого року відвідав Маньчжоуґо. Валлієць мав дивовижний нюх на новини і проникливо побачив у цьому регіоні арену глобального конфлікту «фашизму» і «антифашизму». За загадкових обставин його викрали і вбили бандити[126].
121
Haslam, Collective Security, 120–121. Про радянську пресу див.: Schlögel, Terror, 136–137. Див. також в загальному плані: Beevor, Battle for Spain. У найважливіших моментах я йду слідом за Франсуа Фюре, див.: Furet, Passé.
122
Orwell, Homage, 53–64. Цитата: Schlögel, Terror, 148. Див. також: Brown, Rise and Fall, 89.
125
Тіуне Суґіхара (1900–1986) — японський дипломат, консул Японії в Литві у 19391940 рр. Врятував кілька тисяч польських євреїв, які тікали від нацистів, видавши їм транзитні японські візи для виїзду з СРСР через Далекий Схід.
126
Levine, In Search of Sugihara, 13–89; Kuromiya, Miqdzy Warszawq а Токіо, 160–175; Siriol Colley, Incident.