Сталін подавав свою політику як річ неминучу й таким чином претендував на те, що знає майбутнє, і заперечував (абсолютно не визнаючи цього!) марксизм, який допускав дискусію в партійному керівництві. Тією мірою, якою марксизм був наукою історії, його природним світом була економіка, а об’єктом дослідження — соціальний клас. Навіть у найжорсткіших ленінських інтерпретаціях марксизму причиною несприйняття революції виступало класове походження опонентів. Однак сталінізм приніс нові обертони; притаманні сфері державної безпеки вислови заполонили марксистську риторику і змінили її до невпізнанна. Особи, обвинувачені на показових процесах, нібито зрадили Радянський Союз іноземним державам. Згідно з обвинуваченням, вони вели класову війну, тільки що в непрямий і тонкий спосіб: допомагали імперіалістичним державам, які взяли у вороже коло батьківщину соціалізму.
Хоч кампанія проти куркулів була, на перший погляд, класовим терором, убивства були іноді цілеспрямовані, як-от в Українській PCP проти «націоналістів». Тут Сталін теж запроваджував дещо нове. У ленінському варіанті марксизму національності мали прийняти радянський проект, адже їхній соціальний розвиток збігався з будівництвом радянської держави. Тобто селянське питання було від самого початку в позитивний спосіб пов’язане з питанням національним: люди, які з селян виростали до робітничого класу, духовенства або професійних верств, приймали національну свідомість лояльних радянських громадян. Але при Сталіні селянське питання було пов’язане з національним у негативному сенсі. Набування українськими селянами української національної свідомості вважалося небезпечним. Інші, не такі чисельні національні меншини несли ще більшу небезпеку. Більшість жертв наказу № 00447 в Українській PCP були українцями; але непропорційно багато було поляків. Тут мало не найпомітніше увиразнився зв’язок між класом і нацією. На одній з оперативних планерок енкаведист сказав: «Раз поляк, значить куркуль»[164].
Нацистський терор 1936–1938 років провадився в подібному ключі: як правило, репресій зазнавали члени певних соціальних груп, визначених за політичними критеріями; людей карали за те, хто вони, а не зате, що вони скоїли. Найважливішою категорією нацисти вважали «асоціалів», тобто людей, які вважалися (іноді цілком справедливо) ворожими нацистському світогляду. До них належали гомосексуалісти, волоцюги, алкоголіки, наркомани або нероби. Крім того, ворогами нацисти вважали свідків Єгови, які заперечували нацистські настанови більш відверто, ніж німецькі християни інших конфесій. Нацистські лідери вважали всіх цих людей арійцями, але зіпсутими, яких мало виправити ув’язнення й покарання. Як і радянське НКВД, німецька поліція у 1937–1938 роках проводила організовані рейди по окремих районах і мала виконувати репресивні квоти в певних секторах суспільства. Сповнена бажання довести свою відданість і догодити начальству, німецька поліція теж часто перевиконували ці квоти. Але наслідки арешту в Німеччині були інші: майже завжди в’язниця, дуже рідко смертна кара[165].
Репресії нацистів стосовно небажаних соціальних груп потребували створення в країні мережі концентраційних таборів. На додачу до таборів у Дахау і Ліхтенбергу, створених 1933 року, було організовано табори в Заксенгаузені (1936), Бухенвальді (1937) та Флосенберзі (1938). У порівнянні з ҐУЛАҐом ця репресивна машина мала цілком скромні масштаби. Наприкінці 1938 року в радянських таборах і спецпоселеннях перебувало понад мільйон радянських громадян, натомість у Німеччині в таборах сиділо до 20 тисяч людей. Якщо врахувати демографічну різницю між двома країнами, то радянська табірна система на той момент була у 25 разів крупніша за німецьку[166].
Радянський терор у той час не лише перевершував нацистський у масштабі — він був незрівнянно більш смертельний. У гітлерівській Німеччині годі було уявити страту 400 тисяч людей за вісімнадцять місяців, як у Радянському Союзі в ході реалізації наказу № 00447. У 1937–1938 роках до смертної кари в Німеччині засудили 267 осіб, у Радянському Союзі — 378 326 лише в ході однієї кампанії боротьби з куркулями. Знов-таки, зважаючи на різницю в кількості населення, ризик, що громадянин СРСР загине під час кампанії проти куркулів, був у 700 разів вищий за ризик, що німецький громадянин дістане смертний вирок у нацистській Німеччині[167].
165
Goeschel, Concentration Camps, 26–27. За гомосексуалізм у табори кинули від 5 000 до 15 000 осіб, на кінець Другої світової війни половина з них загинула; див.: Evans, Third Reich at War, 535.
166
Goeschel, Concentration Camps, 4, 20, 21, 27; Evans, Power, 87. Аргумент про те, що національна політика хиталася мов маятник, потужно сформульовано у книжці Тері Мартина: Martin, Affirmative Action Empire [ця книжка Тері Мартина побачить світ українською мовою 2012 року у київському видавництві «Критика». — Прим. пер.].