Ці перші арешти різко змінили життя Яніни Юревич, польської дівчинки, яка жила в Ленінграді. Вона була наймолодшою з трьох сестер і дуже любила Марію, найстаршу сестру. Марія покохала юнака на ім’я Станіслав Вигановський. Вони часто гуляли втрьох, маленька Яніна ніби виконувала роль матрони. Марія і Станіслав одружилися 1936 року і жили цілком щасливо. Коли в серпні 1937 року Марію заарештували, чоловік одразу зрозумів, що це означає: «Я зустріну її, — казав він, — під землею». Він звернувся до влади за роз’ясненнями і сам був заарештований. У вересні енкаведисти прийшли до Юревичів додому, конфіскували всі польські книжки й заарештували середульшу сестру Ельжбету. Марію, Станіслава і Ельжбету вбили пострілами в потилицю й закопали в одній могилі з іншими жертвами. Звернувшись в НКВД, мати Яніни отримала відповідь, що її доньок і зятя засуджено «до десяти років таборів без права листуватися». Так звучав ще один варіант вироку, тому люди вірили й сподівалися. Чимало людей десятиліттями жили з цією надією[185].
Люди типу Юревичів, які не мали нічого спільного з польською розвідкою, і були тим «сміттям», про яке згадував Сталін. Схожа доля спіткала родину ленінградського студента Єжи Маковського. Він і його брати жили сподіваннями на майбутнє, прагнули реалізувати себе і здійснити бажання покійного батька, який хотів, щоб вони здобули добру професію. Єжи, наймолодший брат, прагнув будувати кораблі. Щодня він займався зі старшим братом Станіславом. Якось уранці їх розбудили три енкаведисти, які прийшли за Станіславом. Той намагався заспокоїти молодшого брата, але сам так нервував, що не міг зав’язати шнурівок. Єжи бачив брата востаннє. Через два дні заарештували другого брата, Владислава. Братів Маковських і ще 6 597 радянських громадян у Ленінградській області розстріляли під час антипольської кампанії. Матері сказали ту саму брехню: її синів, мовляв, заслали в табори без права листуватися. Третій брат Евгеніуш, який хотів стати співаком, мусив піти на завод, щоб годувати сім’ю. Він підхопив туберкульоз і помер[186].
У таборах загинув син російської поетки Анни Ахматової, яка жила в Ленінграді. Вона писала про «невинну Росію», яка скорчилася «під кривавим чоботом катів, під колесами чорних воронів». Невинна Росія являла собою багатонаціональну країну, Ленінград був космополітичним містом, а найбільший ризик чекав національні меншини. У 1937–1938 роках вірогідність того, що ленінградський поляк потрапить у в’язницю, була у 34 рази вища, ніж для громадян інших національностей. Поляка, який потрапив до ленінградського НКВД, швидше за все чекала смерть: 89 % заарештованих під час антипольської кампанії було розстріляно — як правило, протягом десяти днів після арешту. Ситуація в цілому по країні не надто відрізнялася: в середньому було розстріляно 79 % заарештованих поляків. Решту, ясна річ, не випустили: більшість отримали по 8-10 років таборів[187].
У той час ані ленінградці, ані поляки не уявляли собі цих цифр. Вони лише боялися, що на світанку постукають у двері й по них приїде душогубка, так званий «чорний ворон», машина НКВД. За спогадами одного поляка, люди лягали спати ввечері, не знаючи, що їх розбудить — сонце чи чорний ворон. Індустріалізація і колективізація розкидали поляків по всій величезній країні. А тепер їх мовби ніколи й не було. Наведу лише один приклад із тисяч: у скромному дерев’яному будинку в Кунцево на західній околиці Москви жило багато робітників, серед них — два поляки, механік і металург. 18 січня і 2 лютого 1938 року їх заарештували й розстріляли. Євгенія Бабушкіна, третя жертва антипольської кампанії в Кунцево, навіть не була полькою. Вона була перспективним і, очевидно, цілком лояльним хіміком-органіком. Але її матір колись працювала прачкою в польських дипломатів, тож заодно розстріляли і Євгенію[188].
Більшість радянських поляків жила не в російських містах типу Ленінграда чи Кунцево, а в західних областях Української і Білоруської PCP. У тих краях поляки мешкали сотні років. У XVII–XVIII століттях ці землі входили до складу Речі Посполитої. Впродовж XIX століття, колі ці території складали західні губернії Російської імперії, поляки втратили свій упривілейований статус, а в багатьох випадках асимілювалися серед українського і білоруського населення. Треба сказати, що іноді асиміляція йшла у зворотному напрямку: носії білоруської і української мови, бувало, вважали польську мовою високої цивілізації і воліли називатися поляками. Радянська національна політика 1920-х років підтримувала таких людей, навчаючи їх літературної польської у польськомовних школах. Під час Великого терору радянська влада знову виділила поляків, цього разу в негативному сенсі, прирікаючи їх на смерть або табори. Подібно до гонінь на євреїв у нацистській Німеччині, переслідування людини з етнічних причин в СРСР не конче означало, що ця людина ідентифікує себе з переслідуваною національністю[189].
186
Про родину Маковських див.: Gtçbowski, "Pierwszy," 166–172. Цифра 6 597: Petrov, "Polish Operation," 168.
188
Пробудження: Dzwonkowski, Gtôd, 236. Свідчення про «душогубку» (цим словом згодом називатимуть пересувні газові печі нацистів): Schlogel, Terror, 615. Про Кунцево див.: Вашлин, Террор, 40, 44.
189
Про витоки польської ідентичності на пограниччі [Polish borderland identity] див.: see Snyder, Reconstruction of Nations. Зміни в поглядах на радянських поляків головна тема книжки Кейт Браун: Brown, No Place.