Айнзацгрупи взялися до роботи зі смертоносною енергією, але їм бракувало досвіду, а отже й навичок енкаведистів. Вони убивали цивільне населення, нерідко під виглядом каральних операцій, нібито за дії партизан. У Бидгощі айнзацгрупи знищили близько 900 поляків. У Катовіце розстріляли 750 людей, зокрема багато жінок і дівчат. У кінцевому підсумку айнзацгрупи убили близько 50 тисяч мирних жителів, які не мали жодного стосунку до війни. Але видається, що це не перші 50 тисяч з 61-тисячного розстрільного списку Гайдриха. Які саме люди підлягали розстрілу, дуже часто диктувала примха моменту. На відміну від НКВД, айнзацгрупи не дотримувалися чіткого плану і не фіксували точно кількість убитих у Польщі людей[247].
Краще айнцазгрупам вдавалися операції проти євреїв. Завданням однієї айнзацгрупи було тероризувати євреїв, щоб змусити їх тікати на схід з німецької окупаційної зони в радянську. Завдання слід було максимально виконати у вересні 1939-го, поки точилися бойові Дії. Наприклад, у містечку Бенджин озброєна вогнеметами айнзацгрупа спалила синагогу, убивши за два дні близько 500 євреїв. Подібні завдання виконували також айнзацкоманди (менші загони). У місті Хелм одна з айнзацкоманд мала грабувати заможних євреїв. Німці догола роздягали й обшукували на вулицях жінок, схожих на єврейок. Ламали пальці, знімаючи обручки. 16–19 вересня в Перемишлі айнзацкоманди вбили щонайменше 500 євреїв. У результаті цих дій сотні тисяч євреїв утекли в радянську окупаційну зону. Понад 20 тисяч євреїв просто вигнали з-під Любліна[248].
Остаточно завоювавши Польщу, німці і їхні радянські союзники знову зустрілися з метою переглянути й закріпити свої стосунки. 28 вересня 1939 року, в день, коли німці захопили Варшаву, союзники підписали договір про дружбу й кордон, який трохи змінював зони впливу. Варшава відходила німцям, а Литва — Радянському Союзу. (Саме цей кордон фігурує на картах як «лінія Молотова-Рібентропа»). Договір також зобов’язував союзників придушувати польський опір іншій стороні. 4 жовтня нацистська Німеччина і Радянський Союз підписали новий протокол, який визначав кордон між ними. Польща перестала існувати.
Через кілька днів Німеччина формально включила до складу Райху деякі польські території у своїй окупаційній зоні, а на решті польських земель створила колонію під назвою Генерал-губернаторство. Вона мала стати резервацією для небажаних народів, поляків і євреїв. Гітлер вважав, що євреїв можна буде тримати в якомусь східному регіоні мов у «природному заповіднику». Генерал-губернатор Ганс Франк, колишній юрист Гітлера, наприкінці жовтня 1939 року видав два накази, в яких прояснив офіційну позицію щодо підлеглого населення. У першому йшлося, що порядком опікуватиметься німецька поліція; у другому, що німецька поліція має повноваження карати на смерть будь-якого поляка, дії якого шкодитимуть інтересам Німеччини і німців. Франк вважав, що поляки невдовзі усвідомлять «безнадійність своєї національної долі» і визнають панування німців[249].
На схід від лінії Молотова-Рібентропа свій лад накидала радянська влада. Москва розширила територію Української і Білоруської PCP на захід, долучивши своїх нових громадян, жителів колишньої східної Польщі, до процесу анексії Радянським Союзом їхньої ж батьківщини. Вступивши на територію Польщі, Червона армія виставляла радянську владу визволителькою національних меншин від польського гноблення, головним союзником селян проти панів-землевласників. Населення Східної Польщі на 43 % складали поляки, 33 % — українці, по 8 % євреї й білоруси, решта — чехи, німці, росіяни, роми, татари та інші. Але тепер, незалежно від національності й класу, все населення мало брати участь у ритуалах підтримки нового ладу. 22 жовтня 1939 року все доросле населення Західної Білорусії й Західної України мало взяти участь у виборах депутатів двох народних зібрань, тимчасовий характер яких випливав із єдиної пов’язаної з ними законодавчої ініціативи: прохання про включення території Східної Польщі до складу СРСР. До 15 листопада всі формальності було завершено[250].
Радянський Союз приніс у Східну Польщу свої інститути і практики. Все населення мало зареєструватися для отримання внутрішніх паспортів, це означало, що держава знає всіх своїх нових громадян. Після реєстрації населення відбувся військових призов: 150 тисяч юнаків (поляків, українців, білорусів, євреїв) опинилися в Червоній армії. Реєстрація також дозволила плавно перейти до головного інструменту радянської соціальної політики — депортацій[251].
247
Про Катовіце див.: Rossino, Hitler, 78. Про відсутність надійної статистики: Mailman, Einsatzgruppen, 80.
248
Айнзацгрупа «В» мала завдання виганяти євреїв. Див.: Rossino, Hitler, 90, 94, 98; цифра У двадцять дві тисячі — на с. 101. Про Перемишль див.: Böhler, Überfall, 202203. Див. також Pohl, Herrschaft, 52.
249
Про Гітлера див.: Rutherford, Prelude, 53. Про Франка див.: Seidel, Besatzungspolitik, 184 (зокрема цитату). Про Франка як колишнього юриста Гітлера див.: Mazower, Hitler's Empire, 74.