Утім, польські офіцери лишилися самотні. Вони мали змогу писати листи родинам, але не могли розповідати про своє становище. Знаючи, що енкаведисти перечитують усе написане, їм доводилося ховатися зі своїми словами й думками. Добєслав Якубович, один із козельських в’язнів, щоденнику довіряв листи, які хотів би написати дружині, мрії побачити її плаття, гратися з донькою. Зворотною адресою в’язні мусили вказувати санаторій, що завдавало їм ще більше болю[267].
В’язні приручили сторожових псів і собак із сусідніх містечок. Собаки повз варту могли заходити на територію табору через ворота й маленькі дірки в колючому дроті. Серед офіцерів-резервістів у Старобільську був Максиміліан Лабендж, найзнаменитіший ветеринар у Варшаві. Літній пан ледве пережив дорогу. Він доглядав за цими собаками, а інколи навіть робив хірургічні операції. Ветеринар мав особливо багато клопоту з дворнягою, якого польські офіцери називали Лінек, скорочено від Сталінек — «маленький Сталін». Загального улюбленця серед собак офіцери звали Фош, за іменем французького генерала, командувача військ Антанти, який переміг німців y 1918 році. В кінці 1939 — на початку 1940 року польський уряд у вигнанні осів у Парижі, й поляки сподівалися, що Франція розіб’є німців і врятує Польщу. Об’єктом надій польських офіцерів і символом контактів із зовнішнім світом став маленький собака Фош, який десь у місті мав свій дім. Вони чіпляли йому під нашийник записки, сподіваючись отримати хоч якусь відповідь. Якось у березні 1949 року вони знайшли записку: «Люди кажуть, що скоро вас випустять зі Старобільська. Люди кажуть, що ви поїдете додому. Ми не знаємо чи це правда»[268].
Це була неправда. У березні нарком внутрішніх справ Лаврентій Берія, можливо, під упливом Сталіна, прийняв стосовно поляків рішення. Берія прямо написав, що польських полонених треба ліквідувати. У записці членам політбюро від 5 березня 1940 року, а фактично адресованій Сталіну, він писав, що всі польські полонені «тільки й чекають, коли їх випустять, щоб почати активну боротьбу з радянською владою». Він стверджував, що контрреволюційні організації на нових радянських територіях очолювали колишні польські офіцери. На відміну від заяв кількарічної давнини про «Польську військову організацію», це була не фантазія. Радянський Союз окупував і анексував половину Польщі, й деяких поляків сповнювало бажання боротися. У 1940 році в різного роду організаціях опору брало учать до 25 тисяч поляків. Щоправда, енкаведисти швидко викрили більшість цих організацій і заарештували їхніх активістів, але існувала справжня й відчутна опозиція радянській владі. Берія пояснював свою пропозицію стосовно польських полонених («застосувати до них вищу міру покарання — розстріл») фактом реального польського опору[269].
Сталін підтримав пропозицію Берії, і машина Великого терору запрацювала знов. Берія організував роботу особливих трійок, які швидко розглядали справи польських військовополонених. Трійки мали право ігнорувати рекомендації слідчих і ухвалювати вироки заочно, навіть не викликаючи самого в’язня. Скидається на те, що Берія встановив розстрільні квоти, як у 1937 і 1938 роках: усі в’язні У трьох таборах, плюс 6 тисяч осіб у в’язницях Західної Білорусі та Західної України (по 3 тисячі відповідно), плюс особливо небезпечні елементи серед офіцерів запасу, які перебували на волі. Справи військовополонених нашвидкуруч розглянули — 97 % поляків із трьох таборів, 14 587 осіб, було засуджено на смерть. Виняток становили кількадесят радянських агентів, люди німецького й латиського походження та особи, за якими стояла іноземна протекція. Смертний вирок отримали і 6 тисяч в’язнів у західних областях і ще 1305 осіб, заарештованих у квітні[270].
В’язні трьох таборів чекали, що їх відпустять додому. Коли у квітні 1940 року першу групу людей вивезли з козельського табору, товариші влаштували їм прощальну вечірку. Колеги-офіцери вишикувалися, хоч і не мали зброї, в почесний стрій, повз який вони йшли до автомашин. В’язнів поділили на групи по кількасот людей, посадили на поїзд і через Смоленськ повезли на маленьку станцію Гняздово. Там їх висадили й оточили кордоном озброєних енкаведистів зі штиками. Далі по тридцять людей садовили в машини і везли в дачну місцевість у Катинському лісі. Там їх обшукували й забирали цінні речі. Офіцер Адам Сольський до останнього моменту вів щоденник: «Вони спитали про обручку, яку я…» Енкаведисти відводили в’язнів у приміщення і розстрілювали. Далі тіла вантажівками відвозили у наперед викопані в лісі величезні ями. Так тривало, аж поки не розстріляли всіх 4410 полонених із Ковельська[271].
267
Jakubowicz, Pamiçtniki znalezione, 30, 38, 43, 53. Про зворотну адресу див.: Swianiewicz, Shadow, 65.
268
Про собак, з якими подружилися в'язні див.: Mtynarski, W niewoli, 256–257; Abramov, Murderers, 86,102; і Czapski, Wspomnienia, 43. Про ветеринара, який їх доглядав, див.: Mtynarski, W niewoli, 84, 256.
269
Про польське підпілля див.: Wnuk, Za pierwszego Sowieta, 368–371. Про рішення ліквідувати полонених див.: Cienciala, Crime, 116–120, цитати на с. 118. Див. також: Jasiewicz, Zagtada, 129.
270
Jasiewicz, Zagfada, 131,144–145,159. Цих 7305 осіб очевидно розстріляли в Биківні і Куропатах, найбільших осередках Великого терору: Kalbarczyk, "Przedmioty," 47–53.
271
Swianiewicz, Shadow, 75; Cienciala, Crime, 122, 129–130, 175, цитата на с. 130. Інші уривки зі щоденника Адама Сольського див. Zagfada polskich elit, 37.