Дві культури, польська і радянська, не дуже добре комунікували, принаймні якогось спільного інтересу не мали. У період союзницьких стосунків Сталіна і Гітлера уявити спільний ґрунт між поляками і радянською системою було непросто. Крім усього іншого, існувала велика ймовірність культурних непорозумінь. Колективізація та індустріалізація модернізували Радянський Союз, але при цьому не приділялося жодної уваги населенню, точніше, споживачам, що було характерно для капіталістичного Заходу. Радянські громадяни, які стали на чолі Східної Польщі, бувало, не вміли їздити на велосипеді, їли зубну пасту, використовували унітаз як раковину, носили по кілька годинників, бюстгальтери одягали як ушанки, а нічні сорочки як вечірнє плаття. Польські в’язні були такі самі невігласи в засадничих для радянської системи моментах. На відміну від радянських громадян, які потрапляли в подібні ситуації, поляки не уявляли, що їх можуть засудити чи вбити без правових підстав. У тому, що радянські й польські громадяни, нерідко народжені в одній і тій самій Російській імперії, тепер так погано розуміли одне одного, — ознака великої цивілізаційної трансформації, здійсненої сталінізмом.
Головний слідчий у Ковельську, той самий чоловік, що зайняв келію старця Зосими з роману Достоєвського, назвав це м’яко — «дві різні філософії». Врешті-решт радянський режим накинув і утвердив свою філософію. Кпини на адресу радянської системи у Східній Польщі можна було легко парирувати питанням: і як тепер називається ця країна? Поляків, що сиділи в таборах, було важко пристосувати до радянської цивілізації. Вони не мали досвіду радянського життя: російські й українські селяни, які бачили цих поляків, через багато років згадували їхню акуратність, охайність і горду виправку, їх не можна було змусити жити як радянські люди, принаймні не одразу і не за таких обставин; але їх можна було ліквідувати так само, як раніше ліквідовували радянських. Багато польських офіцерів мали міцніший характер і кращу освіту, ніж енкаведисти. Але вони не мали зброї, їх збивали з пантелику. Двоє енкаведистів тримали їх під руки, третій стріляв, а трупи ховали в місцях, де, здавалося, їх ніхто ніколи не знайде. їхній голос губився в історії так само, як голоси маси радянських людей[278].
У висліді ця хвиля терору, нова антипольська кампанія, забрала життя 21 892 польських громадян. Переважна більшість цих людей, хоч і не всі, була етнічними поляками. Польща була багатонаціональною державою, в офіцерському корпусі служили люди багатьох національностей, і серед загиблих були євреї, українці і білоруси. До 8 відсотків жертв були євреями, що більш-менш відповідало відсотку єврейського населення у Східній Польщі[279].
Так само, як під час Великого терору, переслідувань зазнавали і сім’ї репресованих. За три дні до того, як було прийнято рішення ліквідувати польських військовополонених у таборах, Берія наказав депортувати їхні родини. Радянська влада знала всіх цих людей: в’язням дозволяли листуватися з рідними саме для того, щоб зібрати імена й адреси. Оперативні трійки в Західній Білорусії й Західній Україні підготували списки на 60 667 осіб, яких мали вислати в спецпоселення у Казахстані. Більшість цих людей — члени сімей тих, кого в наказі називали «колишніми». Як правило це були сім’ї, що втратили чоловіків і батьків. Дружинам говорили звичну радянську брехню, що їх відправляють до чоловіків. Насправді сім’ї висилали в Сибір (у «вічний бруд і сніг», як запам’яталося одному 13-річному польському хлопчику), тоді як чоловіків розстрілювали в Катині, Калініні, Харкові, Биківні та Куропатах. Деякі польські діти 20 травня 1940 року писали Сталіну, обіцяючи, що будуть хорошими громадянами СРСР, і нарікали лише, що «важко жити без тата». Наступного дня енкаведистам роздали премії за успішну, без жодної втечі, ліквідацію трьох таборів[280].
Ця дорога для депортованих людей виявилася ще важчою, ніж у лютому, бо серед них не було чоловіків. Жінок з дітьми, а часто і з літніми батьками, висаджували в Казахстані. Людей, не давши їм часу на збори, висилали у квітні, більшість жінок не мали відповідного одягу. Одяг, який вони встигли захопити з собою, нерідко доводилося вимінювати на їжу. Жінки пережили наступну зиму, збираючи кізяки для вогню. Тисячі жінок померли. Вони мусили якось рятувати своїх дітей. Жінки воліли виховати дітей поляками, але усвідомлювали, що інколи єдиний вихід — віддати їх у радянські установи, де дітям легше було вижити. Одна жінка лишила п’ятеро своїх дітей у відділенні НКВД і зникла з шостим немовлям, більше ніхто її не бачив. Вагітна жінка стривоженого поляка-економіста, якого тримали у Старобільську й убили в Харкові, розродилася на засланні. Немовля померло[281].
280
Cienciala, Crime, 118, 173–174, 198–199; цитата про батьків на с. 198. Про 60 667 осіб, висланих у спецпоселення в Казахстані див.: Hryciuk, "Victims," 187. Про «колишніх» див.: Khlevniuk, Gulag, 282. Див. також: Gousset, "Les déplacements," 188. Про те, як дружинам говорили, що вони возз'єднаються зі своїми чоловіками, див.: Jolluck, Exile, 16. Про «вічний бруд і сніг» див.: Gross, Childrens Eyes, 79.
281
Про кізяки і дітей, залишених в НКВД, див.: Jolluck, Exile, 40, 122–123. Про економіста див.: Czapski, Wspomnienia, 27.