Німецька операція була гірше координована, ніж радянська. У різних частинах Генерал-губернаторства так звану «акцію з надзвичайного упокорення» проводили по-різному. У Краківському дистрикті в’язням оголосили їхню провину, хоча, власне кажучи, якогось вироку не було зафіксовано. Провина полягала у зраді, що тягнуло за собою смертну кару, але в документах зафіксовано, що всіх в’язнів застрелено при спробі втекти. Насправді в’язнів перевели з в’язниці Монтелупів у Кракові в сусіднє містечко Кжесавіце, де змусили самих викопати собі яму. Наступного дня їх розстріляли, по 30–50 осіб за раз. У Люблінському дистрикті людей тримали в замку, а тоді вивезли на південь від міста. Поставили на краю ями й розстріляли з автоматів при світлі автомобільних фар. Уночі 15 серпня 1940 року було розстріляно 450 осіб[296].
У Варшавському дистрикті заарештованих тримали у в’язниці Павяк, а потім вивозили у Пальмірський ліс. Німці змусили людей викопати кілька довгих ровів — три метра завширшки і тридцять метрів завдовжки. В’язнів підняли вдосвіта й наказали зібрати речі. Спершу люди думали, що їх переводять в інший табір. Лише коли машини повернули в ліс, люди зрозумілі, що їх чекає. Найкривавіша ніч настала 20–21 червня 1940 року — німці розстріляли 358 осіб[297].
У Радомському дистрикті каральні операції вели систематично і особливо брутально. В’язнів збирали й зачитували вердикт, з якого випливало, що вони становлять «загрозу для німецької безпеки». В’язні-поляки зазвичай просто не розуміли, в чому полягає юридична процедура. їх вивозили великими групами післяобід за графіком: «3:30 — збір, 3:45 — зачитування вердикту, 4:00 — транспорт». Перші кілька груп німці вивезли у піщану місцину за дванадцять кілометрів на північ від Ченстохової, зав’язали їм очі й розстріляли. Ядвізі Фляк, дружині одного з в’язнів, вдалося згодом пробратися на місце розстрілів. Вона побачила на піску сліди кривавих подій: людські рештки й подерті пов’язки. Її чоловікові Маріану щойно виповнилося двадцять два, він був студентом. Чотирьом в’язням, які були депутатами міської ради, вдалося вижити. Зять Гімлера, який керував містом, потребував цих людей для будівництва басейну й борделю для німців[298].
Пізніше в’язнів з Ченстохової вивозили на розстріл у ліс. 4 липня 1940 року там застрелили трьох сестер Ґлінських — Ірену, Яніну й Серафіну. Сестри відмовилися казати німцям, де переховуються їхні брати. Яніна назвала німецькі порядки «смішними і тимчасовими». Вона сказала, що ніколи не зрадить «брата й іншого поляка». І не зрадила[299].
Дорогою на місце розстрілу в’язні кидали з кузова вантажівки записки в надії, що перехожі їх підберуть і передадуть сім’ям. Це була свого роду польська традиція, на диво багато подібних записок знаходили адресатів. Люди, які писали ці записки, на відміну від польських військовополонених у трьох радянських таборах, знали, що їх везуть на смерть. В’язні в Ковельську, Осташкові й Старобільську теж кидали записки з вікна автобуса, коли їх вивозили з табору, але писали, що не знають, куди їх везуть[300].
Ось і різниця між радянськими і німецькими репресіями. На схід від лінії Молотова-Рібентропа прагнули робити все таємно — і, за винятком кількох екстраординарних випадків, це вдавалося. На захід від лінії Молотова-Рібентропа німці не завжди ховалися зі своїми діями, їм рідко вдавалося їх маскувати, навіть коли стояло таке завдання. Тож жертви «акції з надзвичайного упокорення» змирялися і намагалися приготувати свою родину до долі, яка їх спіткала. Люди, що чекали на смерть, не мали спільної думки, що вся ця ситуація означає. Мечислав Габровський писав, що «кров, пролита на польській землі, не мине марно, з неї виростуть месники вільної і великої Польщі». Ришард Шмідт з кулаками кинувся був на слідчих і не сприймав помсти, бо «помста народжує нову помсту». Маріан Мушинський просто прощався зі своєю сім’єю: «Господи, благослови вас. Я всіх вас люблю»[301].
298
Pietrzykowski, "Akcja," 113–115; Jankowski, "Akcja," 65–66. Про бордель для німців див.: Pietrzykowski, Akcja AB, 77–78.
300
Див., напр.: Pankowicz, "Akcja," 44. Про те, що люди не знали, куди їх везуть, див.: Ciencial, Crime, 182.