Коли він пішов, скоро по четвертій — він пробув, цього разу, трохи більше, ніж зазвичай, — я вже стояв напоготові у тіні на іншому боці вулиці.
Я побачив, як він зникає в темряві, і подивився вгору. Вона стояла перед вікном вітальні, наче на сцені, й, піднісши руку, оглядала щось, що було у неї в долоні, — я не міг бачити, що саме. Потім вона раптом перевела погляд за вікно і втупилась у глиб тіні, в якій я стояв. Я знав, що вона не може мене бачити, однак… Той її проникливий, стривожений погляд. Раптом якийсь страх, відчай, майже благання відбилось на її обличчі. «Усвідомлення неможливості вплинути на долю», як писалось у книжці, Господь знає, у якій. Я стиснув руків’я пістолета в кишені пальта.
Я зачекав, поки вона відступить від вікна, відтак вийшов з тіні. Я швидко перетнув вулицю. На бруківці я чітко бачив його сліди у тоненькому пилку сухого свіжого снігу. Я поквапився за ним.
Повернувши за ріг, я побачив його спину.
Ясна річ, я передбачав цілу низку можливих варіантів.
Він міг де-небудь неподалік припаркувати автомобіль. Найімовірніше, в одному з закутків району Фрогнер. Безлюдний, скупо освітлений. Ідеальний. Або ж він міг прямувати в якийсь бар чи ресторан. У цьому разі я міг би зачекати. Часу мені не шкода було. Мені подобалось чекати. Я найбільше любив цей проміжок часу між ухваленням рішення і здійсненням його. То були єдині хвилини, години, дні мого, ймовірно, нетривалого життя, коли я щось собою являв. Я був чиєюсь долею.
Він також міг би сісти на автобус або в таксі. У цьому разі перевагою стало б те, що ми віддалились би від Коріни.
Він попрямував у бік станції метро біля Національного театру.
Поблизу майже нікого не було, тож я пішов за ним на коротшій відстані.
Він спустився на одну із західних платформ. Отже, він був з західної частини міста. Де мені не випадало часто бувати.[5] Коли грошей забагато, від них замало пожитку, любив повторювати мій батько. Я зовсім не розумію, що він мав на увазі.
Це була не та лінія, якою зазвичай їздила Марія, хоча кілька перших станцій були тими самими.
Я сидів у кріслі позаду нього. Ми в тунелі, але зараз не було істотної різниці між темрявою в тунелі і на нічній вулиці. Я знав, що ми скоро дістанемося того місця. Пролунає брязкіт і скрегіт, поїзд злегка накрениться.
Коли ми проїжджали ту ділянку, мене спокушала ідея приставити ствол пістолета до спинки сидіння і натиснути гачок.
А коли ми її проминули — ту ділянку, — я вперше збагнув, що мені нагадував той брязкіт і скрегіт металу об метал. Звук, що розставляв усе по своїх місцях. Звук Долі. Він нагадував мені мою роботу — звук рухомих частин зброї: курка, бійчика, замка, викидача…
Ми були єдиними пасажирами, які вийшли на станції Віндерен.[6] Я пішов за ним. Сніг рипів під ногами. Я намагався іти в ногу з ним, щоб він не почув мене. По обидва боки від нас розкинулись вілли, але вулиця була така пустельна, наче ми йшли поверхнею Місяця.
Я йшов майже впритул до нього, і він обернувся упівкорпуса — ймовірно, щоб побачити, чи то не хтось із його сусідів. Я вистрілив йому в поперековий відділ хребта. Він упав поряд з парканом, і я перевернув його ногою. Він дивився на мене осклілими очима, і на мить я подумав, що він уже мертвий. Але він саме поворушив губами.
Я міг би одразу вистрілити йому в серце, в шию чи в голову. Чому я спершу вистрілив йому в спину? Тому, що я хотів його про щось запитати? Можливо, але в такому разі я зараз забув, про що. Напевне, то було щось не дуже істотне. Зблизька у нього був цілком звичайний вигляд — нічого особливого. Я вистрілив йому в обличчя. Гієна із закривавленим писком.
Я помітив голову хлопчика над парканом. До його рукавичок і до шапки поприлипали грудки снігу. Мабуть, він намагався зліпити сніговика. Непроста справа, коли сніг такий борошнистий. Ліпиш його, а він розпадається в руках і висипається між пальцями.
— Він мертвий? — запитав хлопчик, дивлячись на труп.
Комусь може видатись дивним, що людину називають трупом за лічені секунди по тому, як вона ще була живою особою, але саме так я завжди дивився на них.
— Він був твоїм татом? — запитав я.
Хлопчик заперечно покрутив головою.
Не знаю, чому мені таке спало на думку. Чому я — тільки через те, що хлопчик здавався таким спокійним, — вирішив, буцім то його батько лежить мертвий. Ні, насправді я знаю, чому. Тому, що я сам так реагував би.
— Він живе отам, — сказав хлопчик, показуючи однієї рукою в рукавичці, смокчучи сніг на іншій, і не зводячи очей з убитого.
— Я тобі нічого не зроблю, — сказав я. — Але ти забудь, який я на вигляд. Згода?
— Згода. — Його щоки напружувались і розслаблялись — він смоктав рукавичку, як немовля смокче соску.
Я повернувся і пішов назад тим шляхом, яким прийшов сюди. Я витер ручку пістолета і викинув його в один зі стоків, який не встиг іще обліпити сніг. Пістолет знайдуть, але з більшою імовірністю — поліція, ніж які-небудь необережні діти. Після виконання експедиторської справи я ніколи не сідаю в метро, автобус чи таксі. Нормальна швидка хода; а як бачиш машину поліції, що їде в твій бік, розвертаєшся і йдеш у напрямку місця злочину. Я дістався майже до Майорстуа, коли почув поліційні сирени.
Розділ 6
Це було з тиждень тому. Як зазвичай, я чекав, ховаючись за сміттєвими баками на паркінгу за бакалійною крамницею. Крамниця вже зачинилась. Я почув м’яке клацання — двері відчинились, тоді, грюкнувши, зачинились. Марію нескладно було розпізнати за ходою, бо вона накульгувала. Я іще трохи зачекав і рушив у тому самому напрямку. З моєї точки зору, я за нею не стежу. І, ясна річ, саме вона вирішує, куди треба йти. Того дня ми не пішли одразу до метро. Зазирнувши дорогою в квіткову крамницю, ми повернули на кладовище при Акерській церкві. На цвинтарі нікого більше не було, тож я зачекав на неї назовні, щоб вона не помітила мене. Коли вона вийшла, то вже не мала при собі букета з жовтих квітів. Вона пішла в бік Кіркевеєн, в напрямку станції метро, а я зайшов на кладовище. Я знайшов її квіти на свіжій, але вже вкритій памороззю могилі. Надгробок приємно виблискував. Знайоме, на французький манір, ім’я. То був він, її наркоман. Я не знав, що він уже помер. Либонь не дуже багатьох людей узагалі це обходило. На надгробку не було точної дати смерті, лише місяць — жовтень — і рік. Я гадав, коли точна дата невідома, тоді ставлять якусь наздогад. Щоб на вигляд було не так самотньо. Менш самотньо, коли лежиш отут, серед натовпу на засніженому цвинтарі.
Тепер, коли я йшов додому, я думав про те, що можу припинити ходити за нею. Вона була в безпеці. Я сподівався: Марія відчуває, що вона в безпеці. Я сподівався, що він, її наркоман, стане позаду неї в поїзді метро і прошепоче: «Я нічого тобі не зроблю. Але забудь, який я на вигляд». Так, саме на це я сподівався. Я більше за тобою не ходитиму, Маріє. Відтак, починається твоє нове життя.
Я зупинився в телефонній будці на Богстадвеєн.[7]
Моє нове життя теж почалося тоді, з тим телефонним дзвінком. Мені потрібна була амністія від Даніеля Гофмана. Для початку. Далі все було доволі невизначене.
— Відправив, — сказав я.
— Це добре, — сказав він.
— Не її, сер. Його.
— Перепрошую?
— Я відправив її так званого коханця.
По телефону ми завжди кажемо «відправив». З обережності, на випадок, що нас хтось почує чи телефон прослуховується.
— Ви більше не побачите його, сер. І, насправді, вони не були коханцями. Він змушував її. Я переконаний, сер, що вона не любить його.
Я говорив швидко, швидше, ніж зазвичай. Далі запала тривала мовчанка. Я чув тільки, як Даніель Гофман важко дихає носом. Насправді то було навіть схоже на хропіння.
— Ти що… ти… ти вбив Бенжамена?
Я вже знав, що мені не треба було телефонувати.
— Ти… ти вбив мого… єдиного сина?
Мій мозок реєстрував звукові хвилі і перетворював їх на слова, які потім починав аналізувати. Син. Чи таке можливо? У голові почала формуватися думка. Жест, яким її коханець скидав своє взуття. Так, наче він бував там багато разів. Наче він там мешкав певний час.
5
Традиційно в Норвегії західні частини міст заможніші і більш респектабельні. Зокрема цей принцип можна простежити в Осло.
6
Віндерен, відомий віллою Рольфа Стенерсена і домом королеви Соні, є частиною Вестре Акер, одного з найбільш респектабельних районів Осло.